Юлія Баткіліна's Blog, page 17

Він і вона

За жовтими вікнами він уявляє трон,
і ніби вона до трону, легка, іде,
і ніби вона занурює пальці в кров,
бліді, мов пелюстки лілій чи орхідей.

Вустами ловитиме ніжне палання вен,
і питиме біль і пристрасть його або
і серце із нього вийме, іще живе,
і зварить собі гарячу живу любов.

У замку гуляє протяг, кричать коти,
і не до смаку їй збоченець під вікном.
Усе відпалало, голод її остиг,
вона уже років двісті – лише вино.

Та раз на добу, як місяця срібло вже
закотиться за кошлаті чужі сади,
скл...

Пливе вона вся у смуток, мов риба в невід,

Пливе вона вся у смуток, мов риба в невід,
Тече вона вся у втоми кислотний розчин.
«Більше не можу, порадьте мені що-небудь,
Чи втечу, чи шлях додому, чи хоч би прощу».

Холодна роса – на трави, стежки, покоси.
Літають вві сні і легко зітхають діти.
Вона над собою чує глибокий космос,
В собі відчуває темний космічний вітер,
Пісок нетривких і вічних тибетських мандал,
Мовчання старих покинутих космостанцій.
Це часто буває з нею. Цього замало.
Робота, родина, діти, сварки, коханці…
«Більше не мо...

#плетиво_магії_моря

Ми уже плели восени, і взимку, і на початку весни. І навіть видали таке віршоване плетиво, яке тепер можна завжди мати в своєму телефоні. Та хіба нам колись буває достатньо? От вам магічна історія про те, що літо – це маленький всесвіт.

Марія Микицей:
вони ж мали бути
принаймні ти сподівалася –
знаки на небі стигми на тілі
квіти у високій зеленій траві
сни у яких літала б вище найвищих хмар
крильми торкаючись пояса Оріона
якісь письмена на піску
що зникали б від найменшого подиву вітру чи под...

Ніхто не приходить вчасно

Та, котру він хоче, наприклад, за ніс і груди і сміх весняний дзвінкий і – о боже – пряний, – яку він не знає справді – як всі віряни не знають своїх божеств, але славлять всюди… Вона так звабливо ранком іде по сходах, і торкає тонкими пальцями двері й бильця, о, примара прекрасна, о, дзеркальце для тубільця, декорація до екстазу його – рухома.
На небі якийсь творець їм поставив – кому.
А крапку ще треба, парубче, заслужити.

Виходять любовні зілля в широкий вжиток,
І після уже непотрібні стаю...

Між ними справді не було нічого

Між ними справді не було нічого,
Лише ліхтарне маслянисте світло,
Дуби-професори високочолі
І щось там квітло, що там в біса квітло?

Весна пускала пагони і пасма
Зелених верб – і став ставав – болотом,
І била їх пропасниця пропасниць
І марно не давала охолоти.
Іще не літня ніч була цнотлива,
А може просто вдало прикидалась,
А на світанку накотила злива,
А після зливи був пташиний галас,
Трамваї, пошта, чай і круасани,
Задушливі квартири в дві кімнати.
Вони нічого більше не писали,
Вони нічого...

Гостя

У ніч скарбів, коли земля і небо
Відкриті, наче скриня прабабусі,
я чую тихі співи, і боюся,
що їм щось треба, щось від мене треба.

Тече вода в гіркі свої осоти,
Несе вінки, несе чужі надії.
І шкода, що я бачити умію,
Хоча дивлюсь на воду тільки потай.
Якби ви знали, теплі й безпечальні,
Розпалені багаттями і млостю,
Яка на всіх уже чекає гостя,
Ночами, та і навіть – не ночами.
І солодко, і страшно в край крила
Вона мене на мить оповила.

Стрічай нас серед заростей

Стрічай нас серед заростей і згарищ,
гірка, п’янка, мигдалева богине..
Нікого не женеш ти і не ганиш,
бо кожен вчасно піде чи загине.
В країну смерті, меду і полину
полину.

Як вся вода усім човнам співає,
усе зело співа сухому лугу.
чай стану так – жива чи не жива я –
піщинкою і синім виднокругом.
Старе і хиже небо спересердя –
над тим вогнем, що є і не холоне…
Стрічай, стара покинута оселя
ы полотно примарне і солоне.
Вертаюсь я з походу чи полону,
тепло й не..
Старече сонце кліпає і марить...

Сонце розпеченим краєм торкає ніч

Сонце розпеченим краєм торкає ніч
І викресає зорі з його боків..
Всі, кому доля нині прошепче «ні»,
Всі, хто загубить сон у країні снів,
Душі легкі…

Над очеретом лине туман, туман.
Чи у цієї ночі скарбів нема?
Чи попливе, чи надто важка печаль,
Хоч ти її трояндами уквітчай?
Майже уже достиг золотий вогонь,
Літо вночі зірве соковитий плід.
Прийде твоє кохання – впусти його,
Піде від тебе хтось – відпусти його
Йти по землі.
Чи мою долю-долю не хвилі тчуть,
Чи мою тиху пісню цей світ почув?
Річк...

Він не ходить до них і в очі не загляда

Він не ходить до них і в очі не загляда.
Просто каже: “Іде біда,
приготуйтесь багаті, бідні, святенні, злі,
у далекому і знелюдненому селі,

у містах, де щоночі гвалт, кольоровий дим,
де усе – ворухким, голодним і молодим…
Всі, хто мешкає у будинках оцих типових,
затамуйте подих.
Не питайте, коли скінчиться усе оце,
озирнешся – і станеш психом або мерцем,
не спиняйтесь, будуйте стіни від всього зла,
проти ночі запалюйте вогники без числа,
опирайтесь цій мертвій воді, цій пітьмі глибокій.
збер...

Лови світи, прекрасні і нікчемні

Лови світи, прекрасні і нікчемні,
Складай слова, мов звірів-орігамі.
Усе важливе станеться знічев’я,
Бо люди так рівняються з богами.

Стебло до неба тягне квітка червня,
А в небі квітнуть зорі незліченні,
Цю мить не ухопи – і вже прогавив.
Ідуть життя, немов звірята в руки,
І блякне марнота і позолота.
Не стишуй ходу, серце, стукай, стукай,
весь білий світ за нами стежить потай.
Бо ти і я – небесні хибодруки
в історії про всякі дивні штуки,
у темряві за вікнами навпроти.
Не думай, як там буд...