Юлія Баткіліна's Blog, page 16

Enuma Elis

Стара Фатіма збирається помирати. І тьмяна її душа, і непевні кроки. Шиплять і згасають зорі в воді Євфрату, в імлі ворохоблять боги і їх пророки, герої, що їх забули міста і люди, бо світ – він такий невдячний, такий великий, що час – борода, спадає йому на груди, що зоряні ріки йому обвивають литки.

І все-таки світ збирається помирати. Оновлюється, скидає луску іржаву. Тасує вітри і війни, тасує втрати, пророцтва, міцні і ледве живі держави… Старій Фатімі так млосно в тіні платанів, їй тихо...

Усі жінки

Царівни з давніх кочових племен,
які пішли давно за горизонт
усе ще тут, хоч мовчазні й прозорі.
Короткі грози дихають озоном,

і небо тут і досі те саме.
Допоки степом котиться війна, співай без слів, іще не засинай. На Захід сонце змучене повзе, і світ увесь – задушливий музей, в якому все було уже колись. Не засинай. Не бійся. Ми прийшли.
Усі жінки, що тут колись були,
усі сережки, вишивки і чари
дзвенять і з вітром дихають ночами,
і тчуть свої надії і печалі,
і сни сухих закинутих долин.
Т...

Не спить

Вона не спить. Як до не-сну прикута,
Немов метелик, б’ється об мовчанку.
Богине телефонного зв’язку,
Ти

Нечасто чуєш зболених, печальних,
Закинутих босоніж в невідомість,
Де хтось пішов надовго поза зону,
Де світ уже обпалений судомить –
Ні звістки, ні полегшення, ні зойку.
Богине електронних повідомлень,
Ми молимось, залишені удома.
Міста стрічають вранішні трамваї.
Новини – смажать швидко до сніданку.
І кажуть, що «вона переживає»,
І це вже починає набридати.
І хто там зна, чого така бліда...

Паралельний блюз

Вона сама приносить дарунки сусідським дітям,
бо Святий Миколай – нетверезий, непевний Дмитрик.
Вона знає, чого що варте на цьому світі,
розглядає усякий дар, як хороший митник.

І щоб ніякий пройдисвіт по подвір’ю її не жебрав,
щоб ніяка фігня не слизнула в найменше сито,
вона покаже закоханим, чарівникам і блаженним,
як у довіру втиратися і дурити.
Він – гульвіса смішний, при собі у нього гітара,
награє, що почує, і це птахи переважно.
Він знає її смаки, і що їй не пара, оу-є, не пара,
і не...

Майже вересневе

Хтось літо, наче склянку, розтрощив.
В уламках тихо бубонять дощі,
Річки в моря пливуть і жебонять,
І присипляють риб і жабенят.

Неуникненні, як оця сльота,
Страшні казки заходять у міста.
І каву п’ють у парку натщесерце.
Гортай цей рік. Приймай його. Не сердься.

***

Ми всі, що чекають, сваряться і закохуються,
пробачення просять рідко і недоречно,
і ноги беруть на плечі,
й планують втечу,

вертаються в теплий день, у співочий вечір,
що всіх нас земля несе, як в шовковім коконі,
приймає, голубить, часом дає межи очі,
але ні за що не плутає із чужими.
Ми всі, що мовчати звикли і говорити,
всі ловимо цей неправильний древній ритм.
Шляхи її всі – роздовбані і байдужі,
Усі її межигір’я і межиріччя,
Забуті сторіччя,
Відчай – хапай і вичав,
усе, що любили і прок...

Під небом

Ще ніч не навіки. Ще світ тебе не розчавив.
Борись, наче звір, як дитина у пузі, гупцяй…
Якби не думки, поважні, немов прочани,
Затяті і безпритульні, мов самогубці.

Ми всі трилобіти – і ми, й хто до нас вчащає,
Лише для аналізу радіовуглецевого…
Моря стародавні намиють із нас піщаник,
Швидкі шарлатани наварять из нас плацебо.
А поки іще не настала пора, щоб вимерти,
і поки не стали ми мулом і теплим гноєм..
Нам вільно тікати ще у далекі виміри,
Обрати собі болячку і параною.
Ми всі марнотрат...

Зима мине

Приречена на усе це. Вона із тих,
обвітрених цими проклятими степами,
ця жінка, що в грубці палить його листи
та не палить пам’ять.

Не плач, я не в білій млі, не в краю тіней.
не бачив весни, та вірив: зима мине,
мене забувають ті, хто іще не знав,
та буде весна, для когось прийде весна,
і наші онуки спроможуться нас пізнати.
Ця жінка, немов обложений дикий звір,
мисливці ідуть на звук, заберуть сьогодні…
Оселя її – безхатченкам і траві,
в душі її – вогнепальні і ножові,
у очах – безодня.
Чек...

Мінотавр

Усяке диво спонтанне …атож …атож Ну візьмемо ось для прикладу острів Крит, Коли Мінотавр полишає свій лабіринт Над Критом липневий  дощ,

Сідає в автобус, жовтий… а чом би й ні.? Коли постмодерн і тануть льодовики… І сонце йому, мов рибка на глибині… Покинув тюрму – тепер і себе покинь. Коли ж Мінотавр облишив свою тюрму, Коли в бірюзовім морі ключі ховав… Він думав, напевне: “Боже! Кінець всьому!!” І ще психотравму кілька літ лікував… Нема в ньому нині помсти. Минуле стерто. На ранок п’є...

NETWORчі в книгарні Vivat

На цю новину ми з дівчатами з NETWORчі чекали дуже довго. Нарешті наші сподівання справдились! У літературного об’єднання NETWORчі з’явилась поличка в книгарні Vivat. 

Відтепер в крамниці можна купити наші нетворчі магніти, дотепні і веселі для похмурого ранку, коли ви плентаєтесь в кухню за кавою, а крім того – наші книжки.

З моїх тут можна придбати стару збірку поезій “Песни мельничного колеса” та фантастичну повість “Клан Росомахи“.

Крім того, на полиці – книги Мар’яни Даниленко “Моя сріб...