***

Ми всі, що чекають, сваряться і закохуються,
пробачення просять рідко і недоречно,
і ноги беруть на плечі,
й планують втечу,

вертаються в теплий день, у співочий вечір,
що всіх нас земля несе, як в шовковім коконі,
приймає, голубить, часом дає межи очі,
але ні за що не плутає із чужими.
Ми всі, що мовчати звикли і говорити,
всі ловимо цей неправильний древній ритм.
Шляхи її всі – роздовбані і байдужі,
Усі її межигір’я і межиріччя,
Забуті сторіччя,
Відчай – хапай і вичав,
усе, що любили і прок...