Юлія Баткіліна's Blog, page 12

Річкова після

Вгортають літо хмари дощові,
Всі трави, квіти, стиглі поцілунки,
Пахуче зілля, що наповнить клунки,
Пісні, що після довго ще відлунюють
На цілий світ!

Відчалюй, човне, в царство річкове,
В країну течій, спокою і мулу.
Бери з собою випадковий смуток,
Усе, що я несу, хоча не мусила.
І він – пливе.
Отак вода співатиме бортам,
Отак туман тектиме очеретами.
В ріку, яка до себе забере тебе,
І навіть космос з усіма планетами –
Мов темний став…
Вгортають літо хмари,
Чов
Ни
Ку,
І час тече по краплі у...

Прощання

Їх проводжає до вокзалу гавкіт,
Жіночний місяць, хижий і розпусний.
У цьому місті справжня тільки пустка,
Яка тече крізь греблі і загати.

Змиває бляклі фантики рекламні,
Крамниці залежалого товару.
І час – Уран, якому згодували
Усіх себе, і кров’ю, і ділами.
Весна іще повернеться – а поки
Тут порожнечі вистуджені чари…
Мовчать – багатослівне те мовчання.
Чекають потяги.

(c) Юлія Баткіліна

Жовта цегла

Мрії, надії – упевненості нема.
Наші серця самотні такі й однакові.
Жовта дорога в білий щільний туман,
В поле смертельне макове.

Злі чарівниці в пащах лунких печер,
Впевнені, модні, нарвані, хтиві, пещені.
Не ухиляйся – шлях золотий пече,
Стримуйся і відстеж його.
Ми із забутих богом далеких міст,
ми із туману вийшли і йдем в тумані.
Що ми такого знайдемо тут, самі,
Щерблений жовтий камінь?
– Що віднайдемо – кола ми на воді…
– Тільки сміливість, злість та далекий дім.
– Тільки снагу триматис...

На нічному березі

Чи ті близькі, хто бачив нас нагими,
але чекати й вірити не вміє…
Заносить мулом рік священні гирла,
ідуть у вічність друзі, вороги і
скидають шкіру душі, наче змії.
Горить вогонь, тече вода у море,
дзвенить відлуння місячне щоночі,
співає всесвіт темний, неозорий…
Чи щирі ті, у кого ще прозорі,
Іще нічим не висушені очі.
Зносить мулом рік священні гирла.
Самотні, хижі степові богині –
та заросли травою вівтарі.
Чи з нами ті, чиї слова – окріп,
чий кожен крок легкий, але пророчий.
Чи ми – оті...

Злидні у потязі

“Тиснява така, що хай бог милує. Випусти нас із запічка, дай нам свободу, добра людино”.
Їх двоє, вони мають коньяку пляшечку, якусь недолугу закуску у пластиковій м’ятій посудині.
– А можна вашої ковбаски? – питає жінка, огрядна, зі світлим хвостом, фарбованим у щось таке вапняно-біле, що аж очі їсть.
– Я ж кажу – вона не моя, – відвертаюся до стіни, заплющую з усіх сил очі. Благеньке залізничне світло все ж лізе під повіки зі впертістю жебрака, який побачив вас на вокзалі самого і поночі.
...

Талан та Доля

Він ніс на плечі її білу потерту сумочку. Це було так дивно і так недолуго – білий лакований ремінець, крихкі непевні застібки – і його м’язисте плече у широких смугах татуювання. Стояв з тою сумочкою, неквапно курив, і всі потай всміхалися – бо якщо у чоловіка в напіввійськових штанях з великими кишенями з плеча звисає і ледь не полетить таке диво, це значить, в житті у чоловіка відбулося щось вельми серйозне.

Ніхто не пам’ятає, що в той час робила вона, та й кому була цікава вчителька почат...

Відьма

– Це все прекрасно, Віолето Леонідівно, але припиніть, будь ласка, підкидати під наші двері дохлих жаб. В решті решт, це огидно! – казав Іван Миколайович, скрипаль, літня людина, заслужений викладач, нервово обертаючи шию болотяно-зеленим кашне, яке слугувало йому незмінно навіть улітку.
– Я знаю, – крижаним тоном відповідала вона, випростуючись, горда, мов Жанна д’Арк перед спаленням – балетна постава була завжди з нею. – Знаю, Іване Миколайовичу, що я – погана, дуже погана людина.

– Та ну щ...

Біла пісня

Радію чорнилам холодним і голці тупій.
Я чиста тканина, я білий тоненький папір.
І прали мене, і білили в холодній воді,
І світлом зірок, розтягнувши в траві молодій.

Малюй на мені обереги для ближніх і дальніх,
І квіти, і води, і вітер у рощах мигдалевих,
усе, що від серця робилось, стає життєдайним.
Я – прядиво біле, із вовни і тихих пісень.
Купивши мене, ти усе-таки купиш не все.
Додай мені білого світла зимового дня,
Яке від порогу примари ночей проганяє.
Додай мені ночі безсонної, рук пр...

Над білими садами білий місяць

Над білими садами білий місяць.
Бліда вода, бліде на ній латаття.
Цю білу книгу годі прочитати,
хіба вгадати літери спромігся.

Над білими садами – білий місяць.
Бетон міцний, та воїнство вишневе
оточує розтріскане підніжжя.
У ніч таку правдива – тільки ніжність,
яка уже рахує полонених.
Бетон міцний – і воїнство вишневе.
Що має сенс – лише твої обійми.
До ранку буде біле, біле, біле…

Юлія Баткіліна

Зелена коса

Зустріти колишнього, коли ти до цього готова – прекрасно. Але вона не була готова, здається. Ладна була закотитись назад у машину, підтягнути коліна до горла і ридати, виплакуючи той жмуток шерсті, що став там, ні туди, ні сюди. Та на неї чекали, тож вона закінчила рух – перенесла вагу, встала, потягла за собою сумочку. Звісно, вийшло не так граційно, як зазвичай, але все ж таки… Відчувала, що на колготах повзе стрілка. Чи то здавалось.

“У мене на губах рожева помада, – думала вона, – на мені...