Юлія Баткіліна's Blog, page 22

П’ять

П’ять – літературний вечір з елементами вистави, який ми придумали для KharkivBookFest цієї весни, а тепер вирішили повторити, підготувавшись трошки краще. П’ять – це архаїка, ворожіння – і те, як вони трансформуються в сучасному світі, лишаючись на дні підсвідомого.

Якось так це тоді було, на жаль, не пам’ятаю джерела фото.

А ще це – жіноча лірика, вірші, які ми писали, виправляли, виношували в собі, і тепер готові поділитись.

Ми – це я, Юлія Баткіліна, а також мої колеги, джерела натхнення...

Так було

Одразу прийшли самотність і дія друга.
Одразу шалені сльози о другій ночі.
У венах високовольтна бринить напруга,
Над кожним із них почалася своя наруга.

Цей рік – пророчий.
В цей рік їм ламало руки, кришило пальці,
В цей рік їм життя трощили, мов кволі ребра.
Виходили до прибульців неандертальці,
Гаптаркам щасливих доль розламали п’яльці,
А жити треба…
– Мій друже, який із моря сухим виходив,
Який не горів у полум’ї і не спікся,
Коли ти попросиш спокою і свободи?
Чи просто собі води – чи не...

Умієш – малюй картину. Вона нетлінна.

Умієш– малюй картину. Вона нетлінна.

Єдине, що світ минущий по них залишить.

Сідає, кладе їй голову на коліна,

І потім навколо них западає тиша.

Крокують війська і змінюються режими,

І падають астероїди на Юпітер.

І каже вона: «Ми повністю одержимі.

Чи варто зробити чаю и потерпіти?».

І він їй ні пари з вуст, бо слова – мара,

Бо власне уже все сказано сто разів.

І ще – бо крадуть кохання, та він не крав,

І жодного разу від нього не тверезів.

Осіння тривожна ніч забирає кращих.

Мовчать вони, і...

В гостях у Почайни

Почайна – річка з казок і старовинних літописів – здавалась більшості моїх знайомих такою, що зникла. Я про це, якщо чесно, не думала ніколи – є вона чи нема. Але коли в моїй голові з’явилось це слово, ім’я – Почайна – це було так, як у мене часто буває, коли вірш має от-от написатись весь. Ходиш з одним словом, катаєш його на язиці, але не знаєш, до чого воно. “Сон про Почайну” написався і раптом познайомив мене з людьми, які повернули Почайну, справжню і казкову, з того світу на цей. Вони п...

Майже лицарський романс

Це початок. Бере він меч, підіймає щит.
А на щиті намальовано щось таке,
наче дракон і птах. За вікном дощить,
у центрі міста – хресна хода і пікет

тих, що за спасіння безпомічних тюленят,
тих, що кажуть, мовляв, король наш – тупа свиня,
і ще одного такого підстаркуватого пня.
І хтось на вежі яскравий прапор підняв.
Вона йому каже: «Господи, поможи!».
Але він не бог – і навіть близько не бог.
В сусіда є лавка й лампа, а в лампі – джин,
та магія не врятує уже обох.
«Нехай ми будемо прохолодні...

#осіннє_плетиво

Дано я цим не займалась, і щаслива, що вийшло. Поспівали сьогодні на весь фейсбук вдвох з чарівною Марією Микицей. Сподіваюсь, що й вам сподобається.

Тут викладаю весь поетичний діалог.

Я:
Це іржаве, напевно, листя, не золоте.
Давня Греція розповзається в порохи.
Чи знайдеться мені який-небудь Прометей
Чи принаймні один на світі сірник сухий?
Боги грецькі любили бійку й пиятику.
Що робити мені у осінь сумну таку?
Йдуть дорогами, хто додому не устига.
П’ють холодне, їдять холодне, нашвидку спл...

Рудий янгол

Зриваєшся з холодної постелі,
Бо вже тобі нерадісно пора,
І біле сонце білої пустелі
В міста твої розкосо зазира.

Твоє життя — воно така тварюка,
Печаль твоя — не чарка, а цебро…
Та янгол твій рудий у двері грюка –
І ти йому такий: “Спакуха, бро!”

Фото Ryuan McGuire

Сон про Почайну

Стою – і тече крізь мене забута вода Почайни, за вітром пливуть знамена, ідуть вояки з мечами, і ті, що не вийшли з бою, і ті, що зазнали болю, зібгавши святкові шати, ідуть і ідуть по полю.
Мені не озветься жоден, розмелені ми між жорен.
Несуть і несуть знамена, гарчать геральдичні звірі. Дружинно – не поіменно, по кісточки у зневірі. По стегна – у сподіваннях, по пояс – у муках ранніх, тече і тече Почайна, останніх несе і крайніх.
У зраді – по самі груди. Вода замерзає. Грудень.
Легенди – с...

Чоловічий портрет і тихий блюз за кадром

Він живе собі як усі, тривожиться не про те.
А потім стається війна, кордон, Іловайський котел,
А потім час кінчається – хвилини спливуть до дна.
І він з цим живе, хоч це не його вина.

І він з цим живе – із лісом холодних стел.
Ні, спогади з часом бліднуть, адреси і голоси.
У нього є що любити, у нього, наприклад, син,
І хтось не заходить більше, і хтось не пише листів,
та він не лишиться насправді на самоті.
Є в людини справи і люди, і більшого не проси.
Тільки, як би воно і де б воно не бул...

Солоне

Ми подібні до свого краю завжди, усюди –
Ми такі й на дотик…
У солоних степах над морем – солоні люди,

полинові люди,
золотаві соти.
У солоних горах над степом – птахи і хмари,
Над солоною спекою марево тонко марить.
Всі солоні пішли за вітром, за білим димом,
І ніхто не дізнався навіть, що стало з ними.
І не бачив ніхто – зігрітий колись руками
Плакав камінь.

Фото Ryan McGuire