Юлія Баткіліна's Blog, page 21

***

Налітав із полів небачений суховій,
І хилились додолу невистиглі колоски.
Ще нічого такого там не було ні з ким,
Вони всі ще були живі.
Насувались зима, війна і чадний вогонь,
Хто кого?

Говори

Ти у світі розбитих доріг і підірваних колій.
Ти у світі, який час від часу хапають судоми.
То не дивно, що ти божеволієш – не божеволій.
Ну, приблизно як кажуть в швидкій: «Не втрачайте свідомість».

Говори-но до мене
І лайся до мене,
І скрикуй,
Або просто мовчи, бо мовчати не легше – а легше.
Ти у світі, який – дорога, та поламана скрипка,
Ти у світі, де часом співають, та рідко і хрипко,
Ти у світі, де легко – раптово – до смерті у верші.
Ти до мене мовчи,
Не до мене словами відкашляй.
Цей...

Мандри

Тут ніч, там ранок, і у долинах туман по стегна,
Скриплять пустелі, зітхають гори, кого підкориш?
Хуан Альварес іде в Сантьяґо-де-Компостела,
Іде на трасу Джакомо-стопер – йому в Анкорідж.

Присплять вокзали іще Іванку, самотню душу –
В ніде ночує, в ніде кочує, а спиться добре.
Побіля Гангу жує Марія солодку грушу,
На флейті грає, і до Марії плазують кобри.
Що тобі, хлопче, дім, що тобі за тепло? Ніч колихає сни, день настає, мина, що тобі тут було, що тобі загуло, скільки тобі шляху – пилу і...

Мій примарний

Потанцюй-но зі мною, яким би прозорим не був
Тільки ніч – хай осіння й бездонна, але не назавжди.
Подаруй мені слово – на серці мені закарбуй,
Залиши після себе якусь особливу журбу.

Це жага, мій далекий, а чи зачарований зашморг?
Чи птахи у південні країни, чи ми – навмання.
Чи душа моя біла, мов птаха, гірка і крилата…
Наливається хмара водою і зіллям – горня…
Все одно ти мене не обняв, мені віри не йняв.
І не втілився в когось живого… Така моя плата.
Приморозило землю. Вогонь притрусила зо...

#кожен_собі_самайн

Той, що приходив до мене по забуття,
Дуже спокійно ранком собі пішов.
Думаєш, це настоянка, порошок?
Легко йому, бо собі півдуші відтяв.

Плакали діти, лаялися батьки,
Місто тонуло в осені по дахи.
Хочеш іти таким – то усе покинь,
Друзям не вір і порох тримай сухим.
Я – не даю нічого такого, ні.
Просто горить вогнем той, хто досі скнів.
Просто вони приходять – і йдуть самі.
Хто зміг.
Це – не просто вірш, це – анонс проекту, який зараз у розпалі. Ви можете почитати і подивитись ще, бо це історі...

#плетиво_крижаних_кораблів

Наш другий експеримент з Марією Микицей (перший я оприлюднила отут) сподобався мені навіть більше за перший. Чи то ми уже трохи розім’ялися, чи то осінь навіває сум, але сум поетичний і дуже легкий для втілення у віршах…

Втім – читайте самі.

Я:
В місті іде град,
В місті стоїть дим.
Сонячний бог Ра
З нашими не ходив.
Бог блискавиць теж
Не навіщав нас.
Що нам тепер? Стеж,
Інше усе занад-
То. Наплива дим,
Йдеш? То тоді – йди.

Марія Микицей:

Якщо знаєш – з ким
Якщо бачиш мету
Якщо віриш що
падаюч...

Розмова

Він не курить, а так сидить. Сигарет нема.
«Що за лажа, – питає, – із нами із усіма,
що за цвіль, що за бруд і яка неймовірна гидь…
Я би, знаєш, і сам собі зацідив з ноги,

час від часу я дуже радо би щось ламав –
від огиди, тупої безвиході і нудьги».
Що робити тепер? Обіймати його за плечі?
Говорити якісь прості і набридлі речі?
«Це, маленька, – шепоче він, – безпідставна втеча».
Настає вечір.
Настає такий білий вечір,
у порожньому місті холод хапа раптово.
Хто із них промовчить, коли ворон в...

**

Чи поранений був, чи поранених брав на борт,

По розбитій дорозі летів у масній імлі.

Він любив її сильно, бо сильна, як смерть, любов,

А на смерті він знався краще за янголів.

Не казав, як воно пече і коли назад.

Ні півслова їй навіть зайвого – не казав.

І питала вона: «То чому він іде ні з чим?

І чому я стою тут, неначе мене прип’яв?

Чуй молитву мою, сподівання мої лічи,

Всі, що серце моє труять, що і я – не я».

Тільки вітер північний чув та червоний схід,

проливалося небо у очі її сухі.

Так...

П’ять

Вечір “П’ять” минув, і ми дещо приголомшені цим: те, до чого готувалися стільки часу, те, про що весь час думалося, сталось. Тепер треба готуватися до чогось нового. Що ж, ми будемо. А ви, якщо не змогли прийти до нас, чи не живете в Харкові, можете тепер подивитись повний запис, зроблений студентами відеошколи АКцентру.

Фото – Артем Воронич.

Де ти?

Хтось подзвонив у двері. Це був не ти.

Це принесли листівку – і не мені.

В місті, над яким санітарні борти,

У якому – жовті вогні,

В місті, в якому шерхне душа, як став,

Але усі ідуть у кіно,

Що мені зробити, щоб перестав

Цей клятий, клятий дзвінок?

А насправді, що не розказуй і не роби,

Скільки ти адрес не малюй,

Всі, кого ти ненавидів і любив,

Впадуть у вічнуріллю.

Хтось на небі про це історію розпочав,

Як вони проростають крізь тлін і час,

Хтось пресвітлий пера в крилі зхрестив…

Де ти?

Фот...