Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час Quotes

“Беньямін був не лише автором, що парадоксально поєднував ліве прагнення революції та консервативну ностальгію за традицією, апокаліптичне очікування майбутнього та пам'ять про минуле, матеріялістичний світогляд і звертання до містичних і езотеричних тем. Він поєднував ці два вектори свідомо: відмежовуючись від «несправжнього модерну», що зраджує сам себе, механізуючи нове та баналізуючи життєвий порив, він шукав справжньої сучасности, справжнього Нового, справжнього революційного Стрибка (Sprung) і знаходив його у відновленні домодерних філософських сюжетів.”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час

“Із другого боку, були й ті, для кого єдиним способом справжнього революційного стрибка був містичний стрибок у глибинне минуле. Для них шлях до справжнього майбутнього стелився тільки через минуле. Можливо, найпершим із таких письменників був Шарль Пеґі із його темою «республіканської містики» [61, с. 69] та поемою про Жанну д'Арк, написаною в роки лівої юности.
Одним із таких лівих був і Вальтер Беньямін (1892-1940), герой цієї книжки, філософ, письменник, критик, історик, що став одним із найвпливовіших авторів ХХ століття. Беньямінова творчість рухалась у тісній узаємодії із обома спектрами: Гофмансталь і Пеґі були серед авторів, яким він завдячує кілька своїх головних ідей та метафор.”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час

“Так само й у ХХ столітті, після антимодерних десятиліть кінця століття, у 1920-1930-х роках на сцену виходять філософи та літератори, котрі вчилися дивитися і вперед, і назад, зберігаючи вірність своїй неможливій любові до сучасности и архаїки. Дехто з них уважав, що єдиним способом повернутися до справжнього, архаїчного минулого є здійснення революційного стрибка, що пориває з безпосереднім минулим. Про такий стрибок мріяв Гуґо фон Гофмансталь, коли в лекції «Література як духовний простір нації» (1927) [152; 133] вперше поставив два непоєднувані для попереднього століття поняття разом: так стверджувався ідеал «консервативної революції». Для Гофмансталя цієї епохи, так само як і для багатьох його свідомих чи несвідомих однодумців, справжня істина ховається в глибинному минулому, повернутися до якого можна тільки через радикальний розрив із сучасністю: шлях до справжнього минулого стелиться через майбутнє.”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час

“Після цих «антимодерних» початків століття часто наставала інша доба - епоха спроб якогось дивного, суперечливого і неординарного синтезу модерного світобачення із антимодерними симпатіями. Ця доба поєднувала модерний ідеал поступу й антипросвітницьку мрію про повернення до глибинного минулого. У ХІХ столітті такою була специфічна філософсько-культурна атмосфера 1830-1840-х років, у якій ліві філософи, поети, політики й історики, прагнучи революції в суспільстві, філософії та естетиці, робили це з релігійною та метафізичною риторикою. Едґар Кіне писав метафізичні поеми «Агасфер» і «Прометей». Жуль Мішлє винайшов нову романтичну історіографію, метою котрої має бути «інтегральне воскресіння минулого». П'єр Леру створив нову релігію Людства як великого організму, що живе завдяки палінгенесійним реінкарнаціям поколінь. Огюст Конт був близький до нього, засновуючи «систематичний культ Людства», нової позитивістичної богині. Фур'єристи вміли поєднувати ностальгію за «універсальною гармонією» із революційним патосом. Сен-симоністи після смерти метра створили нове релігійне коло із соціялістичним «Папою» Анфантеном, «верховним головою сен-симоністської релігії». Містичні гегельянці в Німеччині й Росії та польські месіяністи на чолі з Міцкевічем та його христологією польської нації по-своєму поєднували революцію з релігією, а новації з традиціями. Всі вони перебували і зліва, і справа політичного спектру: і з боку традиції, і з боку революції. Вони прагнули революції, але революції з новим стрибком до минулого; бажали поступу, але з пам'яттю про стару загублену мудрість. Це завершилося активним використанням релігійної метафорики та енергетики під час революцій 1848 року, коли замість якобінських тіней на паризьких вулицях воліли бачити «Христа на барикадах».”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час

“Від доби Просвітництва часи кризи модернізаційного проєкту часто збігаються з початками календарних століть. Початок ХІХ століття пам'ятаємо, зокрема, завдяки народженню романтизму й реабілітації Середньовіччя (від Бональдової ієрархічної філософії суспільства до Шатобріянового «Генія християнства»), поширенню ілюмінатських учень (від містичних Сен-Мартена та Мартинеса де Паскуалі до політичнішого Вайсгаупта) та відновленню пріоритету традиції над абстрактним розумом. Початок ХХ століття приніс нову містику неосимволізму, популярність теософських та антропософських проєктів і народження ідеї «консервативної революції».”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час

“Історія ідей останніх двох століть свідчить про те, що модернізаційний проєкт, для якого продукування нового стає важливішим від збереження традиції, а раціоналізоване майбутнє - важливішим за ірраціональне минуле, далекий від лінійности. Він часто рухався за несподіваними траєкторіями, зокрема й крізь численні кризи. Риторика майбутнього повсякчас викликала загострену ностальгію за минулим; нові модернізаційні проєкти змінювалися на нові антимодерні рухи: звабу традиції, ностальгії та пам'яті. І проєкт модерну, і проєкт антимодерну живуть за дивним історичним циклом: точки перемог заступають періоди спаду, кризи рецесії та нові відродження.”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час

“Початки історії проростання нових ідей, яка змінила стару матрицю сприйняття часу, можна шукати і в християнстві, що скасувало ідею циклічного повернення часу, і у французькому XVII столітті із його суперечкою між «старими» (anciens) та «новими» (modernes), і в енциклопедистів із їхньою ідеєю поступу крізь «легкі революції» (révolutions légères), і в нащадків Русо, котрі почали мріяти про «нескінченну вдосконалюваність» людини (perfectibilité indefinie). Однак поступово ці непомітні зміни створили світ, у якому ми нині живемо. Світ, що живе за іншим, антитрадиційним законом: старе - це погано, нове - це добре. Цей закон означав постання нової епохи. Епохи, яку ми звемо модерною (modernity, modernité, die Moderne).”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час

“...людина виробила для себе просту максиму: старе – це добре, нове це погано. Майбутнє ж набувало сенсу тільки як повернення старого: або як події, котрі підтверджують чинність старої моралі, або як події, що реалізовують старі пророцтва, або, зрештою, як події, що знову повертаються на землю - після великої світової пожежі, стоїчного екпіросису, алхімічної палінгенесії, унаслідок яких світорух повторюється і минуле стає майбутнім.”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час

“У цій різнокольоровій мотузці, яку ми звемо історією, дві нитки мають найбільше значення. Одна зв'язує з минулим, укорінюючи наше існування в ідеях та звичаях, витворених задовго до нас. Інша тягне нас у майбутнє, до царини невідомого, де все є можливим і ніщо не має стійких форм. Протягом більшої частини історії людство трималося за першу нитку й із осторогою ставилося до другої. Майбутнього торкалися, міцно тримаючись за минуле, - немов альпініст, що видирається на круту скелю, прив'язуючи себе мотузкою до нерухомого каміння.”
― Володимир Єрмоленко, Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час