“Після цих «антимодерних» початків століття часто наставала інша доба - епоха спроб якогось дивного, суперечливого і неординарного синтезу модерного світобачення із антимодерними симпатіями. Ця доба поєднувала модерний ідеал поступу й антипросвітницьку мрію про повернення до глибинного минулого. У ХІХ столітті такою була специфічна філософсько-культурна атмосфера 1830-1840-х років, у якій ліві філософи, поети, політики й історики, прагнучи революції в суспільстві, філософії та естетиці, робили це з релігійною та метафізичною риторикою. Едґар Кіне писав метафізичні поеми «Агасфер» і «Прометей». Жуль Мішлє винайшов нову романтичну історіографію, метою котрої має бути «інтегральне воскресіння минулого». П'єр Леру створив нову релігію Людства як великого організму, що живе завдяки палінгенесійним реінкарнаціям поколінь. Огюст Конт був близький до нього, засновуючи «систематичний культ Людства», нової позитивістичної богині. Фур'єристи вміли поєднувати ностальгію за «універсальною гармонією» із революційним патосом. Сен-симоністи після смерти метра створили нове релігійне коло із соціялістичним «Папою» Анфантеном, «верховним головою сен-симоністської релігії». Містичні гегельянці в Німеччині й Росії та польські месіяністи на чолі з Міцкевічем та його христологією польської нації по-своєму поєднували революцію з релігією, а новації з традиціями. Всі вони перебували і зліва, і справа політичного спектру: і з боку традиції, і з боку революції. Вони прагнули революції, але революції з новим стрибком до минулого; бажали поступу, але з пам'яттю про стару загублену мудрість. Це завершилося активним використанням релігійної метафорики та енергетики під час революцій 1848 року, коли замість якобінських тіней на паризьких вулицях воліли бачити «Христа на барикадах».”