“Так само й у ХХ столітті, після антимодерних десятиліть кінця століття, у 1920-1930-х роках на сцену виходять філософи та літератори, котрі вчилися дивитися і вперед, і назад, зберігаючи вірність своїй неможливій любові до сучасности и архаїки. Дехто з них уважав, що єдиним способом повернутися до справжнього, архаїчного минулого є здійснення революційного стрибка, що пориває з безпосереднім минулим. Про такий стрибок мріяв Гуґо фон Гофмансталь, коли в лекції «Література як духовний простір нації» (1927) [152; 133] вперше поставив два непоєднувані для попереднього століття поняття разом: так стверджувався ідеал «консервативної революції». Для Гофмансталя цієї епохи, так само як і для багатьох його свідомих чи несвідомих однодумців, справжня істина ховається в глибинному минулому, повернутися до якого можна тільки через радикальний розрив із сучасністю: шлях до справжнього минулого стелиться через майбутнє.”