За лаштунками імперії Quotes

“Найпослідовніша російська демократія завжди закінчується на українському питанні.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Історія культурних зв'язків між Україною і Росією - це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати."
Шевельов”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Боротьба за владу між переможцями й переможеними - це завжди боротьба за пам'ять. Навіть зовсім уже безчільний узурпатор прагне легітимізувати свої завоювання й шляхетно виглядати в очах сусідів.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Вибір російської мови й кар’єри російського письменника
найочевидніше, схоже, пояснюється тим, що Гоголь, котрий
знав українську (ймовірно, не гірше, ніж російську,
неправильністю якої йому повсякчас докоряли), котрий
сформувався на традиціях української барокової культури,
гордився своїми предками-мазепинцями й захоплювався
українською історією, — попри все це перейнявся
світоглядом тої нашої шляхетської верстви, яка вважала свою
дорогу вітчизну країною з героїчним і вартим усілякої шани
минулим, але без майбутнього.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Урешті 12 травня 1933 року протистояння інтелектуалів, творчої інтелігенції та влади перейшло в нову фазу. До письменницького будинку «Слово» завітали непрохані нічні візитери, після тривалого обшуку заарештували колишнього президента Вільної Академії Пролетарської Літератури) Михайла Ялового. Микола Хвильовий, який був неформальним лідером не тільки організації, а й усього літературного покоління, вирішив, очевидно, не чекати неминучого. Він любив число 13. І тепер от 13 травня, сонячного недільного ранку, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості друзів, хвалився, що написав новий твір, пішов у кабінет узяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Микола Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки — невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю цілої своєї мистецької ґенерації. 13 травня 1933 року стало трагічним фіналом нашого культурного спротиву, принаймні на українотеренних землях. Битву вони програли, але лише битву, а не війну. Енергії революції сімнадцятого року, наснаги державотворення вистачило, отже, більш ніж на десятиліття. Аж поки імперська влада зміцнилася такою мірою, що змогла брутальною силою поставити націю на коліна. Одразу почалася тотальна зачистка культурної пам’яти — і полемісти двадцятих стали чи не першими її жертвами. На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи.
Твори заборонили — і то аж до самісінького кінця радянської епохи. Затаврували не лише книжки. Могили Миколи Хвильового та Василя Еллана-Блакитного на першому міському цвинтарі зарівняли й влаштували там парк розваг. Еллан-Блакитний помер 1925-го, друзі встигли вшанувати його пам’ять. На одній із центральних вулиць, Чернишевській, перед будинком, що в пореволюційні роки називався «Будинком Рад», відкрили пам’ятник Еллану-Блакитному, а невелика площа, де він розміщувався, називалася його ім’ям. Однак у 1934-му монумент попросту зник якось уночі. Письменника посмертно проголосили ворогом народу. Утім, все це стало хіба лиш ще одним доказом того, що позбавити пам’яти дуже складно, ймовірно, неможливо, так само, як і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам’ять. І то як на рівні індивіда, так і на рівні цілої культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах. Але вже при початку шістдесятих памфлети Хвильового почали вилучати як «вещдоки» при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що у кількох харківських родинах передавалися з покоління у покоління плани, на яких зафіксоване місце поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу. Полемісти двадцятих програли чергову битву, але не остаточну війну. І нам тепер доводиться рівно через сто років договорювати те, що не дали сказати тоді. Боротися з культурним епігонізмом. Вибирати між Європою й Росією. Будувати таки ж Україну, а не Малоросію. Європейський вибір України, вибір, коли згадати метафоричні персоніфікації у памфлетах, між Іваном Калитою й доктором Фаустом, доводиться знову й знову обстоювати.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Серед інших персонажів, що видаються авторові «Білої гвардії» цілковито комічними, «з’явився письменник Винниченко, котрий прославив себе двома речами — своїми романами і тим, що як тільки чаклунська хвиля ще при початку вісімнадцятого року висмикнула його на поверхню відчайдушного українського моря, його в сатиричних журналах міста Санкт-Петербурга, не гаючись ні секунди, назвали зрадником». Це «зрадник» таки не лише «петербурзьке», але й авторське. І в Паустовського, і в Булгакова, і у столичних журналістів Володимир Винниченко викликає особливу ненависть ще й тому, що він справді мав всеросійську популярність. І споневаження цієї кар’єри й слави задля якогось там «сепаратистського» уряду видавалося непрощенною невдячністю й віроломством. Очільник Директорії самим своїм існуванням ураз руйнував так старанно розкреслене протистояння тупої неосвіченої української сільської стихії — і високої російської культури, на захист якої піднялися лицарі-білогвардійці.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Коли не можуть говорити підпорядковані, про їхнє минуле розповідають переможці. Закономірно, що здобувши нарешті право голосу, жертви найперш артикулюють свій протест, образу, бажання все усправедливити й заодно покарати кривдників.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Це доля поневоленої культури - приреченість на непочутість у ширшому світі, на самозамкненість, бо популярністю обдаровують лише загарбників. Тож вибір існує лише між славою і честю.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Хронологічно настанова на закритість, консервативні цінності, орієнтація на село і народ, ототожнення із селянством, як єдиних носіїв національної тожсамости, на фольклор, кобзарство як охоронців історичної пам'яті були не в останню чергу реакцією на імперський тиск і небезпеку асиміляції.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Ствердження безвартісности російської літератури пов'язане якраз із комплексом загроженої культури.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Зустріч із чужою культурою породжує страх, відчуття загроженості, боязнь наразитися на глузування й приниження.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Для вітчизняних авторів "москаль" сливе завжди постає представником нижчої культури, а російські впливи виявляються розтлінними, нищачи моральні засади старосвітського українського суспільства, руйнуючи усталені стосунки, підриваючи повагу до законів і звичаїв. Зневага в той самий час сусідить зі страхом.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Історію підкореного народу довго намагалися розповідати брутальні переможці, позбавляючи підпорядкованих їхнього права свідчити про себе самих.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Серед інших символічних місць пам’яти особливої семантичної ваги набуває образ могили, причому часто відсутньої, оскверненої чи розкопаної грабіжниками. Власне, «розрита могила» стає метафорою почасти втраченої колективної пам’ті та споневаженої традиції. Для поневоленого народу збережені могили стають знаком культурної закорінености, більш того, вони виступають чи не корелятом історіописання, найпевнішим захистом від «сусідських» фальшувань і перекручень.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Знаним вимовним прикладом може бути у цьому зв’язку доля князя Адама Чарторийського. Аристократ із політичними амбіціями, він під тиском безвихідних обставин змушений піти на російську службу. Добився великої приязні царя Олександра І, став його радником, у 1804–1806 роках був навіть міністром закордонних справ. Однак Чарторийський приєднується до польського Листопадового повстання 1830 року, стає головою тимчасовго повстанського уряду, а потому — одним з лідерів польської політичної еміграції в Парижі. Поширеність політичної мімікрії й конечність потреби носити маску, складність самого тлумачення двійництва й «двоєдушности» — усе це відбилося у знаменитому «Конраді Валленроді» Адама Міцкевича.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Валер’ян Підмогильний. Проте він здатен аналізувати ті процеси, які Міхаїл Булгаков лише міфологізує. Українська стихія, з одного боку, руїнницька, вона приносить у місто дух нищення. Однак у «Третій революції» Підмогильного є герої, котрі здатні зрозуміти те, що відбувається, тут є рефлексії над проблемою історичної провини міста перед українським селом. Село до того ж (знову правий Павло Тичина зі знаменитим закликом «хлюпни нам, море, свіжі лави») потужно підживлює національну культуру, гонить у жили молоду кров, підсилює ренесансні процеси. Адже якраз про це ми дізнаємося із життєпису Степана Радченка у романі Підмогильного «Місто».”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“Серед інших неприйнятних для автора «Білої гвардії» новацій — мовні. Українська для героїв «Білої гвардії» — це «нарєчіє» плебсу, недолугий суржик, що ним послуговуються куховарки й вантажники на Подолі.”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії

“«Я так звик до цих насмішкуватооких русявих бестій, до їхнього повстання за ці роки. […] Це були сини прикрої доби погноблення ratio. Це були корсари». І після «повстання бестії» починається «повстання людини». Людини, яка вкотре переконалася, що зло непереборне, і готова жити «потойбіч зневіри. Після чорного провалля ніщоти починалося знов життя. Може, без світлої віри, з відкритими очима на гнилизну й цвітіння, на нікчемність і вищість, на погорду й гордість».”
― Віра Агеєва, За лаштунками імперії