Olga Pogynaiko > Olga's Quotes

“…як про це надзвичайно яскраво розповів Геродот, коли перед скитами повстала погроза нападу на Україну персів і Дарій, прагнучи помсти, почав загрожувати скитам походом на них, хліборобська людність воліла лишитися осторонь від цих змагань. Ця боротьба не обходила їх. Перси мстили за напади на Іран, що це обходило їх, орачів, коли вони ніколи на них не нападали. Коли вершники-войовники почали апелювати до мас, закликаючи їх до оборони, народи Скитії виразно вказали на чужі, ненародницькі цілі тих воєн, які спонукали Дарія рушити зі своїми військами через Балкани й Дунай в Наддніпров’я. Вони, орачі, відповіли так, як відповідає кожен орач: його обходить лише те, що торкається його ближчої громади й його близьких царинних односільчанських інтересів. Якщо б Дарій, прийшовши на Україну, почав палити й руйнувати їхні селища, то лише в такому разі вони повстали б”
― Віктор Петров, Походження українського народу

“Це як у дупу вставити пір'їнку. Ніколи не пробували?
- Пір'їнку? Ні.
- Спробуйте! Відчуєте себе орлом.”
― Yuriy Vynnychuk, Мальва Ланда

“Мусить буть! — скажи — і стане,
Захотіти — досягти!
Духа в льоті до мети
Не затримають кайдани.

Підеш ти — і ляжуть гори,
І розстеляться яри,
І тебе самі вітри
Понесуть в ясні простори.

Ти самотній? завжди? всюди?
Вище, вгору прапор свій!
У пустелі життьовій
Без мети блукають люде.

Вдар не в дзвін, а в серце дуже,
Зважся жить або не жить,—
І каміння закричить,
І запаляться байдужі.

Встань, піди — і ляжуть гори,
І розстеляться яри,
І тебе самі вітри
Понесуть в ясні простори.”
― Олександр Олесь, Поетичні твори. Лірика. Поза збірками. З неопублікованого. Сатира

“Інтелігенція, що й до цього часу, власне кажучи, ще
не витворила національної ідеології, хоч за якісь невиразні, обдерті, впівголоса промимрені гасла — пролила ріки народної крові (благо, що сліпий!); інтелігенція, що не тільки не знає й не хоче знати багатств європейської культури, але й має дуже абстрактне, а часом й зовсім протилежне уявлення про могутні й необроблені руди власної культури; інтелігенція, що, належачи до, може, найбільш артистичного й аристократичного на світі народу, — й досі дивиться на мистецтво з своєї «демократичної» височини як на буржуазний забобон і дитячу забавку (а тому пише вірші, як танцює гопака, й танцює гопака, як пише вірші), — така інтелігенція годі щоб уявляла собі сьогодні першорядне значення плацдарму національної культури на фронті української визвольної боротьби, першорядне (авангардне) значення
національного мистецтва…”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“Є одна страшна хвороба в нашім суспільстві: кож-
ний читач, цілком щиро визнаючи себе профаном в вищім аналізі, в стратегії, в зуболікарськім ділі, а навіть в малярстві й музиці, — охоче, а часом і запекло «критикує» поетичні твори, хоч залюбки мішає синекдоху з Явдохою, а хорей з ямбом.”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“Шевченко — Прометей, Шевченко — голос національних глибин, крик душі поневоленої нації.
Шевченко — постать, сказати б, вулканічного походження. Але Шевченко при всій своїй грандіозності, а власне, завдяки своїй грандіозності, ще не робить літератури.”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“…замість того, щоб поставити Шевченка фундаментом національної культури, щоб підкреслити в нім його особисту високу культурність — поета, що стоїть поруч Міцкевича й Пушкіна, лауреата Академії мистецтв, значного артиста, маляра і найвизначнішого майстра-гравера, — українське суспільство приклало всіх зусиль, щоб низвести його до ступеня «самоучки», «талановитого мужика» і взагалі якогось напіввундеркінда.
Найтрагічніше ж полягало в тім, що все це робилося bona fide, від щирого серця…”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“«Трагедія Франка є надзвичайно символічною щодо зрозуміння трагедії нашої літератури. Чи задавали ви собі коли-небудь питання: а що, якби Франко був тільки поетом? Без помилки можна сказати, що він був би таким, як Гюґо або, може, й Ґете. Але Франко, по-перше, був сином народу, темного, сіромашного і нещасливого, а тому добре тямив, що йому не вільно бути тільки поетом, бо не було істориків, не було вчених, не було публіцистів, нарешті — учителів. І ось цей чоловік, такого широкого духовного масштабу, свідомо й добровільно бере на себе тяжкий хрест — бути Академією для народу. Свідомо ріже свій цілий живий дух на скривавлені кавалки і, заклавши, може, найтяжчі каміння в фундамент української культури, він не дав того, що міг дати, — ім’я, якому вклонились би всі народи».”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“Увесь післяобідній час я провів у книгарні. Там не було книжок. Їх не друкували вже майже півстоліття. А я так мріяв про них після мікрофільмів, з яких складалася бібліотека "Прометея"! Та марно, не можна вже було ритися на полицях, зважувати на руці томи, вгадуючи їхній обсяг. Книгарня нагадувала радше електронну лабораторію. За книги правили кристали з навічно вкладеним у них зімстом. Читати їх можна було за допомогою оптону. Зовні він скидався на книжку; відмінність полягала в тому, що оптом мав між обкладинками лише одну-єдину сторінку. Дотик рукою - і на ній виникав текст. Але, як сказав мені робот-продавець, оптони вживали тепер не дуже часто. Публіка віддавала перевагу лектонам. Вони читали вголос, їх можна було навіть наставити на бажаний тембр, темп і модуляцію. Лише наукові праці дуже малого обсягу ще друкували на пластику, що імітував папір.”
― Станіслав Лем, Едем. Соляріс. Повернення із зірок. Непереможний

“Поставлений на чолі народу в надзвичайних, просто трагічних обставинах, народу, в якого анархія ввійшла в історичну традицію, народу, про якого твердження Бетлєна Габора (11) з р. 1628 «многоголова, бурхлива та безладна гидра, що часто кидається в ріжні боки», залишилося вірним і за часів Мазепи, народу, який щойно пережив Руїну, що знищила майже всі його політичні й культурні здобутки, народу, оточеного двома зажерливими сусідами, з яких один уже загарбав половину його краю, а другий простягав руки до решти, – поставлений на чолі такого народу Мазепа мусить, як хоче осягнути успіхи, бути елястичним аж до найбільшого лукавства й «таємним» до неможливости.”
― Ілько Борщак, Іван Мазепа: Художньо-документальна книжка

“«Він лякав мене ще з дитинства. Мій дядько називав його Машиною Привидів. Безтілесні голоси. Я боявся його до смерті. І в подальшому житті я не міг спокійно ним користуватись. Телефон здавався мені якимось нелюдським приладдям, яке може пропустити особистість людини через свої дроти, якщо захоче. А якщо не захоче, просто відфільтрує вашу особистість так, що голос, який дійде до іншого кінця дроту, буде холодним, як риба. Повним сталі, міді, пластику, чого завгодно, тільки не тепла і справжності. По телефону легко казати не те, що думаєш; телефон перекручує значення слів. Нажити ворога по телефону дуже легко. Ще, звісно, телефон – така зручна річ; просто він завжди поруч і вимагає, щоб ви зателефонували тому, хто не хоче, щоб йому надокучали. Друзі увесь час телефонували, телефонували і телефонували мені. Чорт, у мене не було вільного часу. Як не телефон, то телевізор, як не радіо, то фонограф. Як не телевізор, фонограф чи радіо, то фільми з кінотеатру за рогом, фільми, що проектуються на низькі купчасті хмари із перервами на рекламу. Дощ уже не дощ, а наче змилки якісь. Як не реклама на хмарах, то музична реклама з естради у кожному ресторані; музика і реклами в автобусах, якими я їздив на роботу. Як не музика, то переговори по інтеркому чи мій нічний жах – наручний радіопередавач, по якому друзі і дружина телефонували мені кожні п’ять хвилин. Що такого у цих «сучасних зручностях», що робить їх такими спокусливо зручними? "
"Вбивця”
― Рей Бредбері, Все літо наче день один. 100 оповідань. Том перший. Книга 1

“Every writer I know has trouble writing. ”
― Joseph Heller