“«Трагедія Франка є надзвичайно символічною щодо зрозуміння трагедії нашої літератури. Чи задавали ви собі коли-небудь питання: а що, якби Франко був тільки поетом? Без помилки можна сказати, що він був би таким, як Гюґо або, може, й Ґете. Але Франко, по-перше, був сином народу, темного, сіромашного і нещасливого, а тому добре тямив, що йому не вільно бути тільки поетом, бо не було істориків, не було вчених, не було публіцистів, нарешті — учителів. І ось цей чоловік, такого широкого духовного масштабу, свідомо й добровільно бере на себе тяжкий хрест — бути Академією для народу. Свідомо ріже свій цілий живий дух на скривавлені кавалки і, заклавши, може, найтяжчі каміння в фундамент української культури, він не дав того, що міг дати, — ім’я, якому вклонились би всі народи».”