Вибрані твори Quotes

“…замість того, щоб поставити Шевченка фундаментом національної культури, щоб підкреслити в нім його особисту високу культурність — поета, що стоїть поруч Міцкевича й Пушкіна, лауреата Академії мистецтв, значного артиста, маляра і найвизначнішого майстра-гравера, — українське суспільство приклало всіх зусиль, щоб низвести його до ступеня «самоучки», «талановитого мужика» і взагалі якогось напіввундеркінда.
Найтрагічніше ж полягало в тім, що все це робилося bona fide, від щирого серця…”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“«Трагедія Франка є надзвичайно символічною щодо зрозуміння трагедії нашої літератури. Чи задавали ви собі коли-небудь питання: а що, якби Франко був тільки поетом? Без помилки можна сказати, що він був би таким, як Гюґо або, може, й Ґете. Але Франко, по-перше, був сином народу, темного, сіромашного і нещасливого, а тому добре тямив, що йому не вільно бути тільки поетом, бо не було істориків, не було вчених, не було публіцистів, нарешті — учителів. І ось цей чоловік, такого широкого духовного масштабу, свідомо й добровільно бере на себе тяжкий хрест — бути Академією для народу. Свідомо ріже свій цілий живий дух на скривавлені кавалки і, заклавши, може, найтяжчі каміння в фундамент української культури, він не дав того, що міг дати, — ім’я, якому вклонились би всі народи».”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“Шевченко — Прометей, Шевченко — голос національних глибин, крик душі поневоленої нації.
Шевченко — постать, сказати б, вулканічного походження. Але Шевченко при всій своїй грандіозності, а власне, завдяки своїй грандіозності, ще не робить літератури.”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“Є одна страшна хвороба в нашім суспільстві: кож-
ний читач, цілком щиро визнаючи себе профаном в вищім аналізі, в стратегії, в зуболікарськім ділі, а навіть в малярстві й музиці, — охоче, а часом і запекло «критикує» поетичні твори, хоч залюбки мішає синекдоху з Явдохою, а хорей з ямбом.”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“Інтелігенція, що й до цього часу, власне кажучи, ще
не витворила національної ідеології, хоч за якісь невиразні, обдерті, впівголоса промимрені гасла — пролила ріки народної крові (благо, що сліпий!); інтелігенція, що не тільки не знає й не хоче знати багатств європейської культури, але й має дуже абстрактне, а часом й зовсім протилежне уявлення про могутні й необроблені руди власної культури; інтелігенція, що, належачи до, може, найбільш артистичного й аристократичного на світі народу, — й досі дивиться на мистецтво з своєї «демократичної» височини як на буржуазний забобон і дитячу забавку (а тому пише вірші, як танцює гопака, й танцює гопака, як пише вірші), — така інтелігенція годі щоб уявляла собі сьогодні першорядне значення плацдарму національної культури на фронті української визвольної боротьби, першорядне (авангардне) значення
національного мистецтва…”
― Євген Маланюк, Вибрані твори