“…замість того, щоб поставити Шевченка фундаментом національної культури, щоб підкреслити в нім його особисту високу культурність — поета, що стоїть поруч Міцкевича й Пушкіна, лауреата Академії мистецтв, значного артиста, маляра і найвизначнішого майстра-гравера, — українське суспільство приклало всіх зусиль, щоб низвести його до ступеня «самоучки», «талановитого мужика» і взагалі якогось напіввундеркінда.
Найтрагічніше ж полягало в тім, що все це робилося bona fide, від щирого серця…”