“Інтелігенція, що й до цього часу, власне кажучи, ще
не витворила національної ідеології, хоч за якісь невиразні, обдерті, впівголоса промимрені гасла — пролила ріки народної крові (благо, що сліпий!); інтелігенція, що не тільки не знає й не хоче знати багатств європейської культури, але й має дуже абстрактне, а часом й зовсім протилежне уявлення про могутні й необроблені руди власної культури; інтелігенція, що, належачи до, може, найбільш артистичного й аристократичного на світі народу, — й досі дивиться на мистецтво з своєї «демократичної» височини як на буржуазний забобон і дитячу забавку (а тому пише вірші, як танцює гопака, й танцює гопака, як пише вірші), — така інтелігенція годі щоб уявляла собі сьогодні першорядне значення плацдарму національної культури на фронті української визвольної боротьби, першорядне (авангардне) значення
національного мистецтва…”