Vi har gått mot allt strängare övervakning - och den har inte gjort oss säkrare, som vi hoppades, utan ängsligare. Med vår skräck växer också impulsen att så omkring oss. Är det inte så: då ett vilt djur känner sig hotat och inte ser någon utväg att fly, går den till anfall. Då skräcken smyger sig över oss, finns det inget annat att göra än att hugga först. Det är svårt, när vi inte ens vet vartåt vi ska hugga... Men bättre förekomma en förekommas ( s. 105)
Ni bygger utifrån , vi byggs inifrån och in. Ni bygger med er själva som stenar och faller sönder utifrån och in. Vi bygger inifrån som träd, och det växer ut broar mellan oss som inte är död materia och dött tvång. Från oss går det levande ut. I er går det livlösa in, sid 75
Alla är inte sanna nog för att höra sanningen, det är det sorgliga. Den kunde vara en bro mellan människa och människa - så länge den är frivillig, ja - så länge den ges som en gåva och tas emot som en gåva. Är det inte underligt att allting mister sitt värde så fort det upphör att vara en gåva - till och med sanningen?
Vad jag vet är, att av sjuka föräldrar och sjuka lärare fostras ännu sjukare barn, tills det sjuka har blivit norm och det friska en skräckbild. Av ensamma föds ännu ensammare, av rädda ännu räddare (s. 144)
And is this not the very reason for the establishment of the State? If there were cause and reason for confidence among individuals, the State would never have come into existence. The sacred and essential foundation for the State is our mutual and well-founded suspicion of each other. Anyone questioning this foundation throws suspicion upon the State.
– Organisation? sade hon. Vi söker ingen organisation. Det som är organiskt behöver inte organiseras. Ni bygger utifrån, vi byggs inifrån. Ni bygger med er själva som stenar och faller sönder utifrån och in. Vi byggs inifrån som träd och det växer ut broar mellan oss som inte är av död materia och dött tvång. Från oss går det levande ut. I er går det livlösa in.
Ur tankar och känslor föds ord och handlingar. Hur skulle tankar och känslor då kunna vara den enskildes ensak? (...) Hittills har det bara inte varit möjligt att kontrollera dem - men nu är alltså medlet funnet.
Min tunga hade alltid varit ett smidigt och pålitligt verktyg, men nu vägrade den att göra tjänst mer. Alldeles som jag nyss hade hade lyssnat för första gången i mitt liv, visste jag, att om jag nu vill tala, måste det vara på ett nytt sätt, som jag ännu inte var mogen för. De lager av mig själv, som nu skulle komma till tals, hade väl aldrig förr format några ord (s. 138).
— Носія бацил можна дезінфікувати, — врочисто й владно повів річ суддя. — Але не вдасться вивести отруту з індивіда, який усіма своїми порами, кожним своїм подихом сіє невдоволення нашими інституціями й поширює ганебний песимізм та малодушну невіру в спроможність нашої великої Держави відбити розбійницькі напади сусідньої держави. Він завжди завдаватиме шкоди Державі — будь-де, будь-коли, на будь-якому місці й на будь-якій роботі. Тільки смерть може його знешкодити.
Народивши Маріль, я дивувалася, чому так спокійно ставлюся до того, що це дівчинка, а не хлопчик. Більше того — навіть тішуся. І знайшла відповідь: доня належить Державі не такою великою мірою, як син. Маріль більше моя, в ній більше від мене самої.
Жінки гірші від чоловіків, — казала я собі, — бо фізично слабші, бо не можуть підіймати великих тягарів, панікують під бомбардуванням, нервуються на полі бою, бо вони взагалі менш вартісні як воїни, як соратники. Жінки — це лише засіб постачати нових бійців. На офіційному рівні цінуються так само високо, як чоловіки, але ж кожен знає, що це тільки жест ввічливості, аби ті другосортні люди тішились і заодно старалися бути покладистими та справними. Можливо, настане час, — припускала я, — коли виявиться, що жінки взагалі не потрібні. Тоді будуть зберігати тільки їхні яєчники, а решту викидатимуть у каналізацію. Тоді Держава складатиметься з самих чоловіків. Уже не доведеться марнувати кошти на харчування й навчання дівчат.
Прагнення почуватися знаряддям для досягнення найвищої мети — це рушійна сила, притаманна не тільки героїчним натурам, про які я говорив. Ніхто не може всерйоз вважати своє життя якоюсь окремішньою цінністю. Насправді вона поширюється поза межі чийогось «я» — на все суспільство. Невже ми посміємо назвати хоч один день, одну годину нашого життя цінністю — річчю самою в собі? Ні! І я стверджую, що кожен із нас, усвідомлюючи нікчемність свого існування, тим самим дедалі природніше сприйматиме пріоритет вимог Найвищої Мети. Іншими словами — доростатиме до мислення на державному рівні. Жертовна загибель кіногероя має наочно показати, що завдяки їй порятується далеко не одна особа. Бо ж інакше герой врятував би самого себе! І не група людей, а тисячі, мільйони — всі соратники Всесвітньої Держави!
Доцільно показати почесність загибелі. Річ зовсім не в тому, щоб герой заслужив якісь почесті. Таке тільки знизить рівень твору й не справить належного враження на глядачів із подвижницьким характером. Ні, герой має порятуватися від своєї внутрішньої слабкості, яка може призвести до безчестя. Йому треба протиставити асоціального негідника з егоїстичними нахилами, який легко піддається на спокуси, уникає болю й смерті. Вульгарний грубіян чи маніжений красень, безвольний і недисциплінований, боягузливий і розбещений — хай всюди і в усьому він правитиме паралеллю позитивному персонажу. Тільки не треба перебільшувати. Бо інакше цей негативний образ не стане попередженням, засторогою людині з чутливим сумлінням: а я хіба не подібний до нього? Страх постати у своїх же очах боягузливим, нечесним, внутрішньо зіпсутим — це велика рушійна сила в діях тих героїчних натур, про які я вже сказав і на яких ми передусім маємо орієнтуватися під час нашої пропагандистської кампанії.
Найдієвішими виявилися саме фільми з так званим нещасливим кінцем. Кажу «з так званим», бо завжди залишалося спірним питання про те, що вважати щастям, а що нещастям для окремо взятої особи. Не тільки спірним, а й безсенсовим. Адже, загалом кажучи, не можна судити про важливі речі суто з погляду цієї особи. Маю на увазі кінокартини, в яких гине одна з постатей. У всякому разі ми можемо покладатися на значний відсоток наших соратників, які вважатимуть загибель найвищим щастям, особливо якщо віддати життя за Державу. Людей такого покрою й набирають у ряди співробітників Служби, і я небезпідставно сподіваюся, що цей чималий відсоток неухильно зростатиме. Треба тільки будити нахили й розвивати їх у потрібному напрямі.
Невже ми станемо нарікати, зауваживши, що наш гороховий суп став пісний та рідкий, мило нікуди не годиться, будинок от-от розвалиться, а нікому й за вухом не свербить? Ні, не станемо. Адже знаємо, що добробут не самоціль і наші самопожертви служать вищій меті. Якщо раптом виявиться, що вулиці обгороджено колючим дротом, невже ми нарікатимемо на обмеження свободи пересування? Та ні ж бо! Адже знаємо, що це зроблено для добра Держави — поставлено перепону шкідникам. Або ж, скажімо, якогось дня нам доведеться поступитися своїм вільним часом задля необхідної військової підготовки. Чи, наприклад, відмовитися від здобування якоїсь нікому не потрібної освіти задля того, щоб опановувати професію для роботи в найважливішій на той час галузі господарства. Невже нарікатимемо? Ні й ще раз ні! Держава — це все, окрема особа — ніщо. Ми усвідомлюємо і схвалюємо цю засаду. Ми приймаємо й підтримуємо думку про те, що важить лише технічне та практичне знання, а значна частина так званої культури — це витребеньки, які можна буде дозволити собі тільки за тих часів, коли нам ніхто і ніщо не загрожуватиме. А такі часи навряд чи настануть. Підтримувати існування людини, неухильно розвивати військові та поліційні функції — ось суть життя Держави. Все інше — це надмір.
Відтак нас трьох запровадили до ще одної приймальні й знову обшукали з голови до ніг. Еге, у столиці значно ретельніше дбають про безпеку, ніж у нашому Місті Хіміків №4. Природно, адже життя тутешніх посадовців набагато дорожче, ніж провінційних.
