“Невже ми станемо нарікати, зауваживши, що наш гороховий суп став пісний та рідкий, мило нікуди не годиться, будинок от-от розвалиться, а нікому й за вухом не свербить? Ні, не станемо. Адже знаємо, що добробут не самоціль і наші самопожертви служать вищій меті. Якщо раптом виявиться, що вулиці обгороджено колючим дротом, невже ми нарікатимемо на обмеження свободи пересування? Та ні ж бо! Адже знаємо, що це зроблено для добра Держави — поставлено перепону шкідникам. Або ж, скажімо, якогось дня нам доведеться поступитися своїм вільним часом задля необхідної військової підготовки. Чи, наприклад, відмовитися від здобування якоїсь нікому не потрібної освіти задля того, щоб опановувати професію для роботи в найважливішій на той час галузі господарства. Невже нарікатимемо? Ні й ще раз ні! Держава — це все, окрема особа — ніщо. Ми усвідомлюємо і схвалюємо цю засаду. Ми приймаємо й підтримуємо думку про те, що важить лише технічне та практичне знання, а значна частина так званої культури — це витребеньки, які можна буде дозволити собі тільки за тих часів, коли нам ніхто і ніщо не загрожуватиме. А такі часи навряд чи настануть. Підтримувати існування людини, неухильно розвивати військові та поліційні функції — ось суть життя Держави. Все інше — це надмір. ”