Запах ангела Quotes

“Натовп знову заспівав український гімн. Михаїл зняв з голови капюшон і поклав праву руку на серце.

— Зрештою, це він як крилатий архангел, що тримає в руках палаючий меч і щит з хрестом, зображений на гербі Києва, — прошепотів Лєрському і Белінді закутаний по самі вуха помаранчевим шарфом мулат Гавриїл. — Тому повинен більше перейматися... Чи не так?

Повз них у бік наметів прошмигнула велика вівчарка з не надто породистим хвостом-бубликом. Довкола ошийника мала пов'язану широку помаранчеву стрічку і виглядало, що пишається своєю безпосередньою участю у процесі історичних змін в Україні не менше, ніж зібрані на Майдані люди [222].”
― Ян Пєкло, Запах ангела

“Він побоювався, що Євросоюз входить у фазу поступового розпаду. Це особливо стало помітним після того, як Росія захопила Крим, а потім окупувала Грузію та Україну, після відновлення конфлікту на Балканах, коли ставлення до цих подій помітно розділило європейські столиці.

[...] Ще трохи прислухувався до розмови офіцерів, які сперечалися про наслідки останнього російсько-китайського конфлікту за Сибір, потім провалився у неспокійний сон.
[...]
Здалеку долинали відлуння вибухів, було чути постріли, поверхню планети вкривав дим, з'явилися язики вогню. Вони побачили розташоване в долині місто, яке обстрілювала артилерія і танки з пагорбів. Бачили руїни і попелища, скирти непохованих трупів, чули плач дітей і жінок. Дивилися в холодні очі вбивць і застиглі зіниці тих, кого вбивали. Довкола був тільки розпач, розруха і смерть...

[...] За вечерею трохи порозмовляли з мамою Белінди, які хотіла поділитися своїм смутком з приводу того, як розгортаються події у світі.
— Яке майбутнє тепер чекає на цих дітлахів? — повторювала вона, тихенько схлипуючи. — Скажіть, яке? [247—50]”
― Ян Пєкло, Запах ангела

“Знову побачив за вікном орні поля, широку стрічку Дніпра, затягнуте олов'яними хмарами небо.

Він згадав перші морозні ночі військового стану в Польщі, арешти друзів, колону танків, що зловісно хрустіли гусеницями, коли їхали втихомирювати Нову Гуту, сморід петард із сльозогінним газом і жахливе, задушливе почуття безсилля.

"Тому я і тут, — подумав він. — Бо завдяки підтримці вільного світу нам вдалося від цього звільнитися. І хочемо, щоб вдалося й Україні" [224].”
― Ян Пєкло, Запах ангела

“Через декілька ліжок у чистій білій постелі лежав, загорнутий у бинти, тринадцятирічний хлопець, в якого вцілив осколок з міномета. Коли Юлія сіла біля нього на ліжку, витягнув з-під подушки своє військове посвідчення в гордо сунув їй під ніс. На її питання, чому пішов воювати, заклопотано усміхнувся.

—Війна — це важка справа, — відповів хлопець. — На фронт пішли мій батько і сестра, тому я теж... мусив...

[...] Юлія знову згадала слова ексцентричного австралійського митця Грехема, який ніколи не був у Європі. Про те, якою малою і беззахисною Земля виглядає з космосу — вкрита плямами материків та океанів блакитна планета, як дитячий м'ячик, який так легко можна знищити [75—76].”
― Ян Пєкло, Запах ангела

“Юлія згадала, що взяла з собою з Австралії англійський переклад книжки Іво Андрича "Міст на Дрині".

— Його погруддя стояло в міському сквері, але відразу на початку війни зникло, — сказала здивована Ясміна, яка любила книжки цього югославського письменника — Нобелівського лауреата.

Розмова з Юлією дала їй змогу усвідомити, що однією з перших жертв цієї війни стала спільна для сербів, хорватів і мусульман, які живуть у Боснії, культура [72].”
― Ян Пєкло, Запах ангела

“Лєрський слухав мовчки, притиснутий почуттям вини за всі гріхи міжнародної спільноти. Ясіра показала рукою, щоб подивитися у вікно. Вони побачили будинок, в якому артилерійський снаряд вирвав пів стіни — всередині стояв письмовий стіл, за яким ніхто не сидітиме, і лампа, яка не світитиме. У сквері неподалік група чоловіків завзято рубали сокирами стовбури дерев, яких у Сараєві було щоразу менше. Налякані птахи, не маючи де сховатися, покидали місто.

Люди палили в печах дерев'яні жалюзі, меблі, книжки. Предметом першої потреби стала залізна пічка, якою люди опалювали помешкання, на якій варили рис і підігрівали роздобуті консерви. У шибці вирізали отвір і "димар" випускали назовні. У будинках було видно ряди задимлених труб, що стирчали з вікон. Плівка для вікон стала другою надзвичайно потрібною річчю, бо шибки у вікнах тріскали від вибухів.

Лєрський захоплено дивився на профіль Юлії, що нарешті вималювався для нього на тлі запітнілої шибки гольфа, за якою, як у калейдоскопі, пересувався пейзаж Сараєва, що, незважаючи на знищення, здавалося прекрасним — може, скалічене місто було ще прекраснішим красою цивілізації, що гине [71—72].”
― Ян Пєкло, Запах ангела

“Юлія [...] не знала, як розпочати розмову, тому запитала Ясміну, як жилося в Сараєві до війни.

— Це місто, яке я люблю, — відповіла дівчина [...]. — І знаю, що Сараєво вже ніколи не буде таким самим...

Її великі мигдалеві очі стали вологими. Не відповідаючи на запитання, говорила далі, як мешканці ловлять краплі дорогоцінної води, якщо вона крапає з крана, або стоять дисципліновано в черзі до колонки у сфері досяжності снайперської гвинтівки, збирають паливо, щоб перетривати зиму, роздобувають їжу, крутяться, щоб прожити. Рахують консерви з гуманітарної допомоги, вирощують цибулю у горщиках у кімнаті й уявляють собі, які на смак помаранчі. Дивляться на озброєних і вбраних у бронежилети солдатів миротворчих сил і думають, що власне роблять тут ці інопланетяни, і чому світ не хоче допомогти Боснії [70].”
― Ян Пєкло, Запах ангела