“Юлія [...] не знала, як розпочати розмову, тому запитала Ясміну, як жилося в Сараєві до війни.

— Це місто, яке я люблю, — відповіла дівчина [...]. — І знаю, що Сараєво вже ніколи не буде таким самим...

Її великі мигдалеві очі стали вологими. Не відповідаючи на запитання, говорила далі, як мешканці ловлять краплі дорогоцінної води, якщо вона крапає з крана, або стоять дисципліновано в черзі до колонки у сфері досяжності снайперської гвинтівки, збирають паливо, щоб перетривати зиму, роздобувають їжу, крутяться, щоб прожити. Рахують консерви з гуманітарної допомоги, вирощують цибулю у горщиках у кімнаті й уявляють собі, які на смак помаранчі. Дивляться на озброєних і вбраних у бронежилети солдатів миротворчих сил і думають, що власне роблять тут ці інопланетяни, і чому світ не хоче допомогти Боснії [70].”