“Він побоювався, що Євросоюз входить у фазу поступового розпаду. Це особливо стало помітним після того, як Росія захопила Крим, а потім окупувала Грузію та Україну, після відновлення конфлікту на Балканах, коли ставлення до цих подій помітно розділило європейські столиці.

[...] Ще трохи прислухувався до розмови офіцерів, які сперечалися про наслідки останнього російсько-китайського конфлікту за Сибір, потім провалився у неспокійний сон.
[...]
Здалеку долинали відлуння вибухів, було чути постріли, поверхню планети вкривав дим, з'явилися язики вогню. Вони побачили розташоване в долині місто, яке обстрілювала артилерія і танки з пагорбів. Бачили руїни і попелища, скирти непохованих трупів, чули плач дітей і жінок. Дивилися в холодні очі вбивць і застиглі зіниці тих, кого вбивали. Довкола був тільки розпач, розруха і смерть...

[...] За вечерею трохи порозмовляли з мамою Белінди, які хотіла поділитися своїм смутком з приводу того, як розгортаються події у світі.
— Яке майбутнє тепер чекає на цих дітлахів? — повторювала вона, тихенько схлипуючи. — Скажіть, яке? [247—50]”