Roksolana Sviato

“Я недавно розмовляла з кількома дівчатками з тутешньої школи, і вони розповіли про свою школу. Мовляв, вони так знущалися з учителя, що він мало не вистрибнув з вікна четвертого поверху. Тільки в останню мить вони його зупинили, але знущатися не перестали. Як це зрозуміти? Вони намагалися пояснити мені, що одна одну підбурювали до цього, для мене це щось страшне, бо вкотре підтверджує те, що я завжди думала: в людині, у нас усіх, живе паскудна тваринка, і ми не знаємо, скільки в нас усередині нечистої сили. От і виходить, що можна водночас і знущатися, і жаліти, як на мене, то так поводяться з якоїсь ненависті до себе”
― Астрід Ліндґрен

“Як тільки подумаю про широку нашу дорогу, довгий драбинястий віз на чотирьох колесах, з двома вигідними сідалами, то мені здається, що, крім нашого возу, у мене нема інших бажань! Яка мрія! Ні, й тим разом зовсім не кепкую. Називаю віз мрією, бо якби я його тут мала, то мої подорожі по Китаю стали б далеко романтичніші й заразом вигідніші. На нашого воза я мобла б нараз усе покласти: моє кінове приладдя, трохи одягу на зміну, кілька ринок, чайник, мішок вівса для коней - та ще й сама сіла б попереду. Якби я до возу впрягла двох коней, то могла б ще ззаду посадити мого слугу! Один віз вистарчив би замість цілої каравани з п"ятьох коней, яку я мушу тягати за собою. Окрім коней, маю ще двох поганячів і мого слугу. Спереду цієї маленької каравани їду я, а з самого зажу - мій слуга з величезною рушницею, з якою він ніколи не розстається. І це все для мене одної! Хоч це й найменша каравана, яку можна зустрінути в Китаї. Тут звичайно каравани мають двадцять або тридцять коней чи мулів і десять (або й більше) поганячів.”
― Софія Яблонська, З країни рижу та опію

“Скільки разів я вже постановляла більше кроком не ступити до курильні, рятуватися доки час... хоч замість того, завсіди переможена нестримною потребою курити, з биттям серця бігла знову стукати у двері зеленої курильні. Опій для мене перестав бути виключно примхою - він став ліком, необхідною для мого орґанізму отрутою.”
― Софія Яблонська, З країни рижу та опію

“Увесь післяобідній час я провів у книгарні. Там не було книжок. Їх не друкували вже майже півстоліття. А я так мріяв про них після мікрофільмів, з яких складалася бібліотека "Прометея"! Та марно, не можна вже було ритися на полицях, зважувати на руці томи, вгадуючи їхній обсяг. Книгарня нагадувала радше електронну лабораторію. За книги правили кристали з навічно вкладеним у них зімстом. Читати їх можна було за допомогою оптону. Зовні він скидався на книжку; відмінність полягала в тому, що оптом мав між обкладинками лише одну-єдину сторінку. Дотик рукою - і на ній виникав текст. Але, як сказав мені робот-продавець, оптони вживали тепер не дуже часто. Публіка віддавала перевагу лектонам. Вони читали вголос, їх можна було навіть наставити на бажаний тембр, темп і модуляцію. Лише наукові праці дуже малого обсягу ще друкували на пластику, що імітував папір.”
― Станіслав Лем, Едем. Соляріс. Повернення із зірок. Непереможний