What do you think?
Rate this book
Щоденники
Щоденники видатного українського історика Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984) покривають широкий спектр подій його біографії – життя Львова у 1930-х рр., української громади Кракова у 1939–1940 рр., побуту у нацистському Берліні та окупованій Празі 1940–1945 рр., побуту на еміґрації у Західній Європі та США у 1945–1954 рр. і, нарешті, радянської Москви і радянського Києва у 1970 р. Вони кидають нове світло на центральні сюжети української історії ХХ століття, а також на його особисте формування як історика.
Видання розраховане на науковців, студентів, громадських діячів та усіх, хто цікавиться історією України.
Видання розраховане на науковців, студентів, громадських діячів та усіх, хто цікавиться історією України.
- GenresUkraine
696 pages, Hardcover
First published January 1, 2019
1 person is currently reading
23 people want to read
About the author
Іван Лисяк-Рудницький
6 books3 followers1937 року закінчив Академічну гімназію у Львові. Після навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1933—1939). Після 1939 року жив за кордоном в еміграції: навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940—1943). Захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945).
У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а 1947 року — до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. У 1951—1971 роках — у США в 1951—1952 роках стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.
У 1956—1967 роках викладав історію у Ла Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967—1971 роках — в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 року — в Канаді, професор Альбертського університету, член НТШ та УВАН. Був одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Йому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації. Історичні есе видані у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну історіографію.
Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961—1967). У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).
У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а 1947 року — до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. У 1951—1971 роках — у США в 1951—1952 роках стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.
У 1956—1967 роках викладав історію у Ла Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967—1971 роках — в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 року — в Канаді, професор Альбертського університету, член НТШ та УВАН. Був одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Йому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації. Історичні есе видані у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну історіографію.
Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961—1967). У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
July 5, 2020
Публікація торік Щоденників Івана Лисяка-Рудницького (далі ІЛР) стала для мене несподіванкою, як, припускаю, й для багатьох інших. Певно, це цінний документ для істориків, та я не маю жодного стосунку для науки й читав їх з «праздного любопытства».
Щоденники охоплюють життя ІЛР з 1931 по 1954 роки, він розпочав їх гімназистом у Львові, та продовжував їх писати потім у Кракові, Берліні, Празі, Австрії, Швейцарії та США, й припинив, коли отримав викладацьку посаду у Медісоні. До щоденників додані записки про поїздку до Москви на Міжнародний історичний конгрес та подорож Україною у 1970 році. Матеріал розподілений по роках нерівномірно, в публікації він згрупований по оригінальних записниках. Оскільки ІЛР міг часом вести декілька таких записників одночасно, щоденники за 1945-1947 роки вийшли не у хронологічному порядку, що може стати несподіванкою до читача.
Життя ІЛР навряд чи типове для українського емігранта тієї доби. Під час Другої світової він доволі щасливо мешкав у Берліні та Празі, навчаючись у місцевих університетах. Німеччину він потім називатиме духовною батьківщиною. Оскільки сам він був на ¼ євреєм, постає питання, як він приховував своє походження.Та з щоденників випливає що, здається, ніяк. Єврейська тема взагалі не зринає в щоденниках за час війни, а судячи з запису за 11 липня 1944 ІЛР приймали за німця:
Втім, вона зринає до війни та після: 11 травня 1935 він записав свої враження від візиту до єврейського кварталу Львова, вони доволі огидні, не буду їх цитувати, скажу лише, що Петро Лисяк-Рудницький через них вагався, чи давати дозвіл на публікацію щоденників батька. Та все-таки варто враховувати, що ІЛР тоді було 15 років. Після вони він згадує про власне єврейство 23 лютого 1946:
Напрошується висновок, що єврейська ідентичність в ІЛР відсутня й він сприймав їх як інших. Проте вже в США він докладав зусиль до україно-єврейського порозуміння, принаймні, в наукових колах.
Після війни ІЛР було трохи скрутніше, але він все одно не жив у злиднях таборів ДіПі й згодом, перебравшись до США, успішно вписався в американське життя.
У щоденниках багато інформації про політичне, громадське та наукове життя української еміграції. Про культурне значно менше, якщо ви раптом шукаєте тут щось про МУР та дотичні процеси, імовірно вони вас розчарують. Спостереження ІВЛ тім цікавіші, що він не був націоналістом, і його особиста діяльність це боротьба з бандерівщиною по всіх фронтах (сам він до війни був гетьманцем, потім схилявся до демократичного табору). Його оцінка бандерівців доволі радикальна, наприклад, запис від 13 квітня 1949:
Ті відповідали ІВЛ взаємністю: розводили чутки з наклепами на його родину, робили доноси у ФБР на його маму. Часто вдавалися до зовсім парубоцьких методів: вимикали світло під час доповіді або кидали в зал смердючку під час танців на студентських вечірках.
Та щоденники це в першу чергу особистий документ. Якщо когось цікавить постання ІВЛ як особистості, то це першорядне джерело, бо воно ніяк не цензуроване, враховуючи й самоцензуру. На доказ цього тут є деталі, які б він навряд закоментував деінде, наприклад подробиці інтимних стосунків з жінками або опис лікування триперу.
Саме видання це майже семисотсторінковий том, друкований дуже дрібним шрифтом. На відміну від біографічних серії Духу і літери тут є іменний і географічний покажчик. Коментарів нема, але по ходу тексту є примітки, зокрема детальні відомості про згаданих у щоденнику осіб, якщо їх вдалось ідентифікувати. Імена декількох людей замінені псевдонімами з етичних міркувань. Редакція вибрала метод відтворювати оригінальний текст зо всіма помилками, отже ми тепер не завжди певні, де помилки ІВЛ, а де редакторів чи недогляд коректорів.
Щоденники охоплюють життя ІЛР з 1931 по 1954 роки, він розпочав їх гімназистом у Львові, та продовжував їх писати потім у Кракові, Берліні, Празі, Австрії, Швейцарії та США, й припинив, коли отримав викладацьку посаду у Медісоні. До щоденників додані записки про поїздку до Москви на Міжнародний історичний конгрес та подорож Україною у 1970 році. Матеріал розподілений по роках нерівномірно, в публікації він згрупований по оригінальних записниках. Оскільки ІЛР міг часом вести декілька таких записників одночасно, щоденники за 1945-1947 роки вийшли не у хронологічному порядку, що може стати несподіванкою до читача.
Життя ІЛР навряд чи типове для українського емігранта тієї доби. Під час Другої світової він доволі щасливо мешкав у Берліні та Празі, навчаючись у місцевих університетах. Німеччину він потім називатиме духовною батьківщиною. Оскільки сам він був на ¼ євреєм, постає питання, як він приховував своє походження.Та з щоденників випливає що, здається, ніяк. Єврейська тема взагалі не зринає в щоденниках за час війни, а судячи з запису за 11 липня 1944 ІЛР приймали за німця:
До речі, забавний епізод: Мені вже не раз траплявся епізод, що німці питалися мене, з якої частини Німеччини я походжу, яким німецьким діялектом я говорю. Саме вчора після реферату сказали мені дві німочки, що я родом мабуть із Штаєрмарку
Втім, вона зринає до війни та після: 11 травня 1935 він записав свої враження від візиту до єврейського кварталу Львова, вони доволі огидні, не буду їх цитувати, скажу лише, що Петро Лисяк-Рудницький через них вагався, чи давати дозвіл на публікацію щоденників батька. Та все-таки варто враховувати, що ІЛР тоді було 15 років. Після вони він згадує про власне єврейство 23 лютого 1946:
Пригадую, раз дівчата ненароком спитали мене, яке моє відношення до жидівського питання. Це мене збентежило (це ж було саме моїм таємним «комплексом») й я відповів пів-жартом, що ми, українці, відомі з того, що на сніданок пожираємо по жидівському немовляті на день. Коли ж дівчата налягали на мене, я сказав, вже серіозно, що якщо в мене колись був смак до антисемітизму, то Адольф (себто Гітлер) мені цей смак зіпсував
Напрошується висновок, що єврейська ідентичність в ІЛР відсутня й він сприймав їх як інших. Проте вже в США він докладав зусиль до україно-єврейського порозуміння, принаймні, в наукових колах.
Після війни ІЛР було трохи скрутніше, але він все одно не жив у злиднях таборів ДіПі й згодом, перебравшись до США, успішно вписався в американське життя.
У щоденниках багато інформації про політичне, громадське та наукове життя української еміграції. Про культурне значно менше, якщо ви раптом шукаєте тут щось про МУР та дотичні процеси, імовірно вони вас розчарують. Спостереження ІВЛ тім цікавіші, що він не був націоналістом, і його особиста діяльність це боротьба з бандерівщиною по всіх фронтах (сам він до війни був гетьманцем, потім схилявся до демократичного табору). Його оцінка бандерівців доволі радикальна, наприклад, запис від 13 квітня 1949:
Про бандерівщину говорив він [Роман Голіян] розтрощуюче. Точно як про це думаю я: бандерівщина, як західно-український, жовтоблакитний большевизм. При цьому оперував він масою прикладового матеріалу про співпрацю бандерівцями з Німеччиною, про їхні воєнні злочини, демагогію та безвідповідальність
Ті відповідали ІВЛ взаємністю: розводили чутки з наклепами на його родину, робили доноси у ФБР на його маму. Часто вдавалися до зовсім парубоцьких методів: вимикали світло під час доповіді або кидали в зал смердючку під час танців на студентських вечірках.
Та щоденники це в першу чергу особистий документ. Якщо когось цікавить постання ІВЛ як особистості, то це першорядне джерело, бо воно ніяк не цензуроване, враховуючи й самоцензуру. На доказ цього тут є деталі, які б він навряд закоментував деінде, наприклад подробиці інтимних стосунків з жінками або опис лікування триперу.
Саме видання це майже семисотсторінковий том, друкований дуже дрібним шрифтом. На відміну від біографічних серії Духу і літери тут є іменний і географічний покажчик. Коментарів нема, але по ходу тексту є примітки, зокрема детальні відомості про згаданих у щоденнику осіб, якщо їх вдалось ідентифікувати. Імена декількох людей замінені псевдонімами з етичних міркувань. Редакція вибрала метод відтворювати оригінальний текст зо всіма помилками, отже ми тепер не завжди певні, де помилки ІВЛ, а де редакторів чи недогляд коректорів.
May 19, 2024
Це великий скарб, збереження та публікація щоденників такої Людини! Неперевершений геній пера з талантом ясності викладу думок та формування сенсів! Беззаперечно, читаючи особисті записи, які ІЛР почав вести коли йому було всього лише 12 років, дають унікальну можливість побачити прогресію особистості та доповнити його есеї людською складовою. Ким був автор, один із найвагоміших українських істориків?
Унікальність прочитаного полягає у можливості зазирнути в ту реальність українського світу, що існував поза радянським союзом, що доповнює світ. Життя у Львові середини 30-х, побут інтелігенції. Потім 1939 рік, коли Іван разом зі своєю матірʼю Міленою переходять радянсько-німецький кордон і опиняються в Кракові. Текст стає наче кадрами документального кіно про життя на тій стороні, яка була десятиліттями демонізована, заборонена та недоступна для загалу. Читаючи, є справжнє відчуття проживання написаного, кожен щоденник відчувається, як нова сторінка, поступ у власному житті.
Маючи єврейське коріння, Іван та його мати перебираються до Берліну у 1943 році, де місто показане багатонаціональним та космополітичним, що саме і дає змогу сховатися від нацистів та їх етнічних переслідувань. Усвідомлення цього дивує! ІЛР вступає до берлінського університету і починає свої студії. Він досконало володіє німецькою та польськими мовами. Настільки, що на одному із виступів у нього запитують з якого регіону Німеччини він. Сумлінне навчання дають йому повагу та визнання як серед викладачів, так і серед власних кіл, зокрема українських.
У 1943 році, в умовах загострення переслідування євреїв, разом з матірʼю вони переїжджають до Праги. А у 1945 — до Відня. Потім – Швейцарія і еміграція у США 1951 року. Цей період читається наче пригодницький екшн. Зі сходу суне навала, а земля під ногами провалюється. Хаос та втрата будь-якої певності щодо завтра. Повсюди показана бідність, брак елементарного, навіть їжі. Та найбільша унікальність, що текст передає дух того часу саме з українського субʼєктивного погляду: україномовний Відень, купа емігрантів «східняків», тяжкі умови у таборах внутрішнього переміщених людей, однак поруч цього всього є підтримка та допомога одне одному і любов! Любов до України.
Іван Лисяк-Рудницький це європеєць у тому розумінні, про який говорить Європі Україна сьогодні. Те розуміння яке зараз є предметом російсько-української війни. Він живе у цьому багатовимірному культурно-політично-соціальному контексті. Відчуває себе як риба у воді, навігуючи європейським світом, коли він пише про архітектуру, літературу, кіно, науку та мистецтво — все це бринить своєю пластичністю та глибиною думки. Він майстер синтезу на свій унікальний лад. І все це зробило його одним із рушіїв інтелектуального та наукового поступу еміграції другої половини XX сторіччя, світочем цього часу. Саме тому цей щоденник є неоціненним скарбом, бо робить особистість ІЛР ближче, дає зазирнути у його мікрокосмос. Немає сумніву, що сьогодні, коли ІЛР знаний більше серед наукових кіл ніж серед громадського загалу, такі щоденники є додатковою можливістю зацікавитися ним та його працями.
Ще одна річ, яку важко оминути, це його мова, що насичена неологізмами, галицькою лексикою та купую влучних запозичень з латини, польської, німецької, французької та англійської. Його мова модерна, прекрасно красива, лагідна, плавка та обʼємна. Слова, форма, змисли — все приносить відчуття інтелектуального, духовного та естетичного наповнення та задоволення. Майстер пера та думки!
«Він був людина. Як куди не глянеш, а вже такого не знайду другого.»
December 17, 2024
Іван Лисяк-Рудницький is a very prominent figure of our diaspora who contributed a lot to the preservation and development of Ukrainian culture and history abroad while they were repressed and falsified for dozens of years here, in Ukraine. He had an incredibly interesting life, always being in the center of Ukraine-focused intellectual life, living in various countries, meeting the most remarkable people all over the world, and studying and later being a professor at the most prestigious universities. His family and close friends were also brilliant and amazing personalities, whom we only start to discover and appreciate in full today.
It’s no wonder that I was eager to read Іван Лисяк-Рудницький’s diary, especially when I encountered a fragment from it about his travel to the USSR in 1970.
Well, I was bewildered and disappointed, honestly. Reading the book felt very stupid. I do not want to say that I consider Іван Лисяк-Рудницький or his life stupid, but this diary is not good material to make acquaintance with them and not good reading material overall. It should be said here that I understand perfectly all the limitations of real diaries as “literature.” I was a “diary junkie” at some point in my life and read diaries of various famous people (published, of course) by dozens. Among them, Іван Лисяк-Рудницький’s diary can be one of the most empty, uninteresting, and uninformative, which is ridiculous considering what an extraordinary life he had and what an intelligent and reflective personality he was.
Don’t get me wrong: this diary is still a very important historical document, and it’s probably a treasure trove for those researchers who want to learn more about the time period and social circle of the Ukrainian intellectual diaspora. I suppose that a professional historian would be happy to decipher all the names and events mentioned in the diary (and somebody already did it, as almost half of the diary’s content is footnotes with explanations of who these or those people were). However, reading it as a “life narrative” is impossible and very much unproductive. Іван Лисяк-Рудницький obviously was writing the diary very occasionally, exclusively for personal notes about things for which we, outsiders, either need a much bigger context or which we just should not read in the first place.
What I liked here is his language. It’s very funny, inventive, highly original. I had never seen such a “dialect” before and I thought initially that this was a reflection of how all the people were talking in his specific family and closest social circle, characterized by multiculturalism and interchangeable use of many different languages (life in Lviv under Poland before WW2 and later emigration to various countries in Europe and North America). However, I suspect that Іван Лисяк-Рудницький’s language was not so much a “dialect” of a certain population but mostly his own invention, i.e., his word usage may be quite idiosyncratic for him (and editors of the diary, understanding this, were very careful with the publication, not eliminating even those things that look like obvious misprints, because the author was so peculiar with his words that all these “mistakes” may still be a reflection of his personality and even be deliberate choices sometimes — one cannot be sure!).
But yes, you would not learn much about him, his life, his thoughts and observations about all the people he met and all the places he lived in from the diary. The most informative part of the diary is all those hundreds of footnotes made by editors — almost each of them tells us briefly about some awesome personality and/or mind-blowing life of these people (whom Іван Лисяк-Рудницький himself may have only mentioned once or twice in the diary). Oh well, he also writes very “informatively” and “consistently” about his gonorrhea, for example, but this is a good example of “things that we, outsiders, just should not read in the first place”…
Also, the diary is quite short. It starts in 1931, when the author was 12 years old, and ends (at a totally random moment) in 1954, when the author was only 35 years old, and although he already had lived a very unusual life by then, full of events and meeting with various interesting people, not to mention being a witness of one of the most incredible historical period in Europe, he just started to become an adult person then and his prominent intellectual carrier was still ahead of him at the time, so we would not learn about all this from the diary at all, even in the most concise and random form. (The above-mentioned fragment about his travel to the USSR in 1970 was written separately as a short memoir and attached to the diary later, but it does not constitute part of the diary per se; and it is actually the most coherent text in the whole book, by the way — everything else is mostly very unreadable.)
I still want to read his “Iсторичнi есе” though — I already have both volumes and look at them wistfully from time to time.
*
I made mental note about many different aspects that look interesting to me but they leave even more questions, and I have no idea where to find answers to them for now. In particular, I was the most intrigued by the “бандерівці” case. You see, Іван Лисяк-Рудницький mentions them regularly, and you can feel his attitude clearly, but he does not explain anything in particular, so you can only guess what was going on from the historical perspective. Today, we have many so-called “historians” who honestly are not real historians but people dedicating themselves to the heroization of “бандерівці” and equalizing them to all Ukrainian nationalists and patriots (and vice versa: damning everybody who doubts that “бандерівці” were not our main and only “heroes” in our fight for freedom and independence). As I understand, in reality, similarly to Bolsheviks in the pre-revolutionary Russian Empire, “бандерівці” were just a small (and quite marginal) part of the political landscape, although one of the most noticeable fractions due to their specific behavior, and, as you can see from Іван Лисяк-Рудницький’s notes, not a very respectable one — well, at least in the social circle of those cultured and well-educated Ukrainian patriots to whom Іван Лисяк-Рудницький belonged. I still have to learn a lot about all these things but even from the fragmentary entries made in the diary over the years, you can see a very important pattern that requires our close attention, I believe. Again: I have more questions than answers here, but it looks like the key problem with “бандерівці” was that they introduced a serious destructive element to all the efforts of scattered and mismatching Ukrainian diaspora to unite and work productively together on behalf of Ukraine, and “бандерівці” apparently had some authoritarian / anti-democratic ambitions which was very different from what most of the other Ukrainian political figures wanted (especially considering that “бандерівці” tried to seize power everywhere by any means, see constant mentioning of “вождизм” in the diary). For me, it’s a direct confirmation of the nature of the so-called “бандерівці,” as I can see that their “descendants” today are exactly the same and doing the same things (mostly destructive and selfish) as in the previous century. And no, they are NOT “the only true and sincere Ukrainian patriots.”
“Перед українською церквою мав зустріч з ред. Голіяном. Ми дійсно говорили більше як 2 години. З видження знаю Голіяна віддавна, але ніколи не мав раніше нагоди з ним ближче зустрітися. Тепер він здивував мене своїм громадським темпераментом та політичною гострозорістю. Про бандерівщину говорив він розторощуюче. Точно як про це думаю я: бандерівщина, як західньо-український, жовтоблакитний большевизм. При цьому оперував він масою прикладового матеріалу про співпрацю бандерівцями з Німеччиною, про їхні воєнні злочини, демагогію й безвідповідальність. – Голіян тепер залишається в Парижі. Хоче громадсько активізуватися. Шкода, що персонально Голіян з Созонтовим не найкраще. (Але це нічого глибшого). Казав я Голіянові, що С. шукає нового редактора для «Громади». – Голіян слушно каже, що від унешкідливлення бандерівщини залежить політичне «бути, чи не бути» укр. еміґрації. – Сердечно згадував Голіян про мого покійного Батька, як про людину небуденної інтелігенції та серця. – Про Маму казав, що вона одинока мала від початку супроти бандерівщини правильну лінію.”
“Варте уваги при цьому, що йдеться про автентичного воєнного героя. Мені тут насунулися цікаві паралелі з деякими нашими бандерівськими діячами, які теж колись були автентичними героями в підпіллі, але яких політична роля наскрізь негативна.”
“Лист до Мами від Погорецького з Аргентини. Це той, особисто нам незнайомий симпатяга, який перестеріг Маму, що Люба Гаращак-Вітошинська поширює про неї чутки, що вона «большевицька агентка». Тепер Погорецький пояснює, що корінь усіх сплетень – бандерівська партія. Темпераментні коментарі про потребу боротьби з бандерівщиною.”
“В. Гришкові закинув я одне, що у своїх ранішніх виступах і статтях мав нахил ідентифікувати всіх галичан з бандерівщиною і така територіальна поляризація боротьби політичних таборів (демократів і націоналістів) є саме те, що треба ворогам.”
“Продовж цього тижня Мама мала два довгі переслухання з політичною поліцією, F.B.I. Перше переслухання у вівторок було загальним переглядом її біографії, друге (в п’ятницю) стосувалося вияснення ряду специфічних пунктів. – Все базувалося на доносах, які хотіли підшити Мамі співпрацю то з гітлерівцями, то з комуністами. Очевидно Мамі не тяжко було до всіх пунктів дати точні й задовільні інформації. – Нема сумніву, що доноси походять з націоналістичного середовища. Питання тільки в тому, чи це доноси, які накопичувалися в американців в різних часах, чи ціле готове dossier, яке бандерівці передали до F.B.I. нещодавно? – Питалися про подробиці, про які дійсно тяжко сказати, звідки вони могли про них знати: напр. про переговори Мами з проф. Фріцом Бербером в Берліні, у справі протибольшевицької книжки. – 3 другої сторони були найбільш ідіотські інформації, напр. питалися чи наш емігрантський дискусійний Cercle в Женеві був комуністичною організацією. – Я дуже задоволений, що Мама своїми свідченнями мала нагоду прочистити довкола себе атмосферу від підозрінь.”
“В суботу вечором зустріч «молодих» (Рудко, Пизюр, Залуцький, Перейма) з д-ром Степаном Бараном. Старий Баран (йому 70 літ!) капітальний, повний темпераменту, при цьому велике знання й дозрілий, мудрий досвід. Мене впроте поразила, яка близькість між тезами Барана та нашими («ноусівськими») постулатами: 1. Боротьба проти бандерівщини – центральна проблема укр. сучасної внутрішньої політики, бандерівщина – український нацизм. 2. Критика політичної лінії Бучка та католицьких кіл. 3. Плекання правопорядку й, у зв’язку з цим, правничої культури. 4. Необхідність журналу політичної проблематики.”
“Пополудні розмова з Є. Переймою. Це мій знайомий з Відня, мила людина, непоганий економіст. Тепер він зв’язаний з тимчасовим студентським проводом. Говорив з ним зовсім безоглядно. Сказав йому, що він і люди його типу опинилися в полоні бандерівщини. Досі на нас, ноусівців, виливали помиї; тепер ми матимемо змогу інтенсивно занятися студіями й будемо приглядатися, як вони (люди типу Перейми) вилізуть з гівна, в якому тепер борсаються. – Перейма каже просто, що бандерівських «діячів», з якими тепер зустрічається, вважає за небезпечних психопатів."
Etc., etc. Interesting, huh?
It’s no wonder that I was eager to read Іван Лисяк-Рудницький’s diary, especially when I encountered a fragment from it about his travel to the USSR in 1970.
Well, I was bewildered and disappointed, honestly. Reading the book felt very stupid. I do not want to say that I consider Іван Лисяк-Рудницький or his life stupid, but this diary is not good material to make acquaintance with them and not good reading material overall. It should be said here that I understand perfectly all the limitations of real diaries as “literature.” I was a “diary junkie” at some point in my life and read diaries of various famous people (published, of course) by dozens. Among them, Іван Лисяк-Рудницький’s diary can be one of the most empty, uninteresting, and uninformative, which is ridiculous considering what an extraordinary life he had and what an intelligent and reflective personality he was.
Don’t get me wrong: this diary is still a very important historical document, and it’s probably a treasure trove for those researchers who want to learn more about the time period and social circle of the Ukrainian intellectual diaspora. I suppose that a professional historian would be happy to decipher all the names and events mentioned in the diary (and somebody already did it, as almost half of the diary’s content is footnotes with explanations of who these or those people were). However, reading it as a “life narrative” is impossible and very much unproductive. Іван Лисяк-Рудницький obviously was writing the diary very occasionally, exclusively for personal notes about things for which we, outsiders, either need a much bigger context or which we just should not read in the first place.
What I liked here is his language. It’s very funny, inventive, highly original. I had never seen such a “dialect” before and I thought initially that this was a reflection of how all the people were talking in his specific family and closest social circle, characterized by multiculturalism and interchangeable use of many different languages (life in Lviv under Poland before WW2 and later emigration to various countries in Europe and North America). However, I suspect that Іван Лисяк-Рудницький’s language was not so much a “dialect” of a certain population but mostly his own invention, i.e., his word usage may be quite idiosyncratic for him (and editors of the diary, understanding this, were very careful with the publication, not eliminating even those things that look like obvious misprints, because the author was so peculiar with his words that all these “mistakes” may still be a reflection of his personality and even be deliberate choices sometimes — one cannot be sure!).
But yes, you would not learn much about him, his life, his thoughts and observations about all the people he met and all the places he lived in from the diary. The most informative part of the diary is all those hundreds of footnotes made by editors — almost each of them tells us briefly about some awesome personality and/or mind-blowing life of these people (whom Іван Лисяк-Рудницький himself may have only mentioned once or twice in the diary). Oh well, he also writes very “informatively” and “consistently” about his gonorrhea, for example, but this is a good example of “things that we, outsiders, just should not read in the first place”…
Also, the diary is quite short. It starts in 1931, when the author was 12 years old, and ends (at a totally random moment) in 1954, when the author was only 35 years old, and although he already had lived a very unusual life by then, full of events and meeting with various interesting people, not to mention being a witness of one of the most incredible historical period in Europe, he just started to become an adult person then and his prominent intellectual carrier was still ahead of him at the time, so we would not learn about all this from the diary at all, even in the most concise and random form. (The above-mentioned fragment about his travel to the USSR in 1970 was written separately as a short memoir and attached to the diary later, but it does not constitute part of the diary per se; and it is actually the most coherent text in the whole book, by the way — everything else is mostly very unreadable.)
I still want to read his “Iсторичнi есе” though — I already have both volumes and look at them wistfully from time to time.
*
I made mental note about many different aspects that look interesting to me but they leave even more questions, and I have no idea where to find answers to them for now. In particular, I was the most intrigued by the “бандерівці” case. You see, Іван Лисяк-Рудницький mentions them regularly, and you can feel his attitude clearly, but he does not explain anything in particular, so you can only guess what was going on from the historical perspective. Today, we have many so-called “historians” who honestly are not real historians but people dedicating themselves to the heroization of “бандерівці” and equalizing them to all Ukrainian nationalists and patriots (and vice versa: damning everybody who doubts that “бандерівці” were not our main and only “heroes” in our fight for freedom and independence). As I understand, in reality, similarly to Bolsheviks in the pre-revolutionary Russian Empire, “бандерівці” were just a small (and quite marginal) part of the political landscape, although one of the most noticeable fractions due to their specific behavior, and, as you can see from Іван Лисяк-Рудницький’s notes, not a very respectable one — well, at least in the social circle of those cultured and well-educated Ukrainian patriots to whom Іван Лисяк-Рудницький belonged. I still have to learn a lot about all these things but even from the fragmentary entries made in the diary over the years, you can see a very important pattern that requires our close attention, I believe. Again: I have more questions than answers here, but it looks like the key problem with “бандерівці” was that they introduced a serious destructive element to all the efforts of scattered and mismatching Ukrainian diaspora to unite and work productively together on behalf of Ukraine, and “бандерівці” apparently had some authoritarian / anti-democratic ambitions which was very different from what most of the other Ukrainian political figures wanted (especially considering that “бандерівці” tried to seize power everywhere by any means, see constant mentioning of “вождизм” in the diary). For me, it’s a direct confirmation of the nature of the so-called “бандерівці,” as I can see that their “descendants” today are exactly the same and doing the same things (mostly destructive and selfish) as in the previous century. And no, they are NOT “the only true and sincere Ukrainian patriots.”
“Перед українською церквою мав зустріч з ред. Голіяном. Ми дійсно говорили більше як 2 години. З видження знаю Голіяна віддавна, але ніколи не мав раніше нагоди з ним ближче зустрітися. Тепер він здивував мене своїм громадським темпераментом та політичною гострозорістю. Про бандерівщину говорив він розторощуюче. Точно як про це думаю я: бандерівщина, як західньо-український, жовтоблакитний большевизм. При цьому оперував він масою прикладового матеріалу про співпрацю бандерівцями з Німеччиною, про їхні воєнні злочини, демагогію й безвідповідальність. – Голіян тепер залишається в Парижі. Хоче громадсько активізуватися. Шкода, що персонально Голіян з Созонтовим не найкраще. (Але це нічого глибшого). Казав я Голіянові, що С. шукає нового редактора для «Громади». – Голіян слушно каже, що від унешкідливлення бандерівщини залежить політичне «бути, чи не бути» укр. еміґрації. – Сердечно згадував Голіян про мого покійного Батька, як про людину небуденної інтелігенції та серця. – Про Маму казав, що вона одинока мала від початку супроти бандерівщини правильну лінію.”
“Варте уваги при цьому, що йдеться про автентичного воєнного героя. Мені тут насунулися цікаві паралелі з деякими нашими бандерівськими діячами, які теж колись були автентичними героями в підпіллі, але яких політична роля наскрізь негативна.”
“Лист до Мами від Погорецького з Аргентини. Це той, особисто нам незнайомий симпатяга, який перестеріг Маму, що Люба Гаращак-Вітошинська поширює про неї чутки, що вона «большевицька агентка». Тепер Погорецький пояснює, що корінь усіх сплетень – бандерівська партія. Темпераментні коментарі про потребу боротьби з бандерівщиною.”
“В. Гришкові закинув я одне, що у своїх ранішніх виступах і статтях мав нахил ідентифікувати всіх галичан з бандерівщиною і така територіальна поляризація боротьби політичних таборів (демократів і націоналістів) є саме те, що треба ворогам.”
“Продовж цього тижня Мама мала два довгі переслухання з політичною поліцією, F.B.I. Перше переслухання у вівторок було загальним переглядом її біографії, друге (в п’ятницю) стосувалося вияснення ряду специфічних пунктів. – Все базувалося на доносах, які хотіли підшити Мамі співпрацю то з гітлерівцями, то з комуністами. Очевидно Мамі не тяжко було до всіх пунктів дати точні й задовільні інформації. – Нема сумніву, що доноси походять з націоналістичного середовища. Питання тільки в тому, чи це доноси, які накопичувалися в американців в різних часах, чи ціле готове dossier, яке бандерівці передали до F.B.I. нещодавно? – Питалися про подробиці, про які дійсно тяжко сказати, звідки вони могли про них знати: напр. про переговори Мами з проф. Фріцом Бербером в Берліні, у справі протибольшевицької книжки. – 3 другої сторони були найбільш ідіотські інформації, напр. питалися чи наш емігрантський дискусійний Cercle в Женеві був комуністичною організацією. – Я дуже задоволений, що Мама своїми свідченнями мала нагоду прочистити довкола себе атмосферу від підозрінь.”
“В суботу вечором зустріч «молодих» (Рудко, Пизюр, Залуцький, Перейма) з д-ром Степаном Бараном. Старий Баран (йому 70 літ!) капітальний, повний темпераменту, при цьому велике знання й дозрілий, мудрий досвід. Мене впроте поразила, яка близькість між тезами Барана та нашими («ноусівськими») постулатами: 1. Боротьба проти бандерівщини – центральна проблема укр. сучасної внутрішньої політики, бандерівщина – український нацизм. 2. Критика політичної лінії Бучка та католицьких кіл. 3. Плекання правопорядку й, у зв’язку з цим, правничої культури. 4. Необхідність журналу політичної проблематики.”
“Пополудні розмова з Є. Переймою. Це мій знайомий з Відня, мила людина, непоганий економіст. Тепер він зв’язаний з тимчасовим студентським проводом. Говорив з ним зовсім безоглядно. Сказав йому, що він і люди його типу опинилися в полоні бандерівщини. Досі на нас, ноусівців, виливали помиї; тепер ми матимемо змогу інтенсивно занятися студіями й будемо приглядатися, як вони (люди типу Перейми) вилізуть з гівна, в якому тепер борсаються. – Перейма каже просто, що бандерівських «діячів», з якими тепер зустрічається, вважає за небезпечних психопатів."
Etc., etc. Interesting, huh?
April 30, 2025
Дійшли руки до „Щоденників” Лисяка-Рудницького, що мала б зробити уже давніше, враховуючи, що вже кілька років на одному курсі в УКУ я веду семінари побудовані майже цілком на його есе.
В мене вони викликали дуже багато рефлексій, але напишу про три – євреї, жінки і американська академія
Бабуся Лисяка-Рудницького була єврейкою, яка вихрестилася – але в Галичині всі про це знали, і родині Рудницьких це активно згадували, аж до карикатур з пейсами і всякими антисемітськими атрибутами. Тому стосунки Рудницького з єврейською частиною минулого складні – він не має позитивних асоціацій з нею, радше негативні, а коротка прогулянка в 15 років у єврейській дільниці Львова лише їх загострює. Іван є представником одразу двох меншин (до української інтелігенції він також не палає любовʼю), що формує його в підлітковому віці.
Водночас його близьким другом є Пйотр Равіч з єврейської родини – який починає йому відкривати трохи інший світ і
Всій родині Рудницьких (включно з бабусею!) вдалося вижити в час Голокосту, причому декому у Берліні. Але часом це було за волосинку від викриття – яким їм погрожували. Лисяк-Рудницький не пише нічого на цю тему під час війни – можливо в страху, що щоденник знайдуть, втім опісля починає згадувати страх, у якому він жив.
Уже в Штатах Лисяк-Рудницький стає одним з людей, хто активно думає про порозуміння євреїв та українців, відвідує лекції професора Фрідмана на Колумбії і пише свої відомі есе.
Мене значно більше здивували його стосунки з жінками – Рудницький дуже відвертий у своїх щоденниках, регулярно описує свої численні романи, лікування від гонореї, якою заразився від однієї з коханок. Він постійно оцінює жінок довкола себе на тему того чи зівʼяли вже їхні груди і краса, чи гарна фігура, вони йому набридають і він шукає інших (хоча переймається чи хтось отримав оргазм), відверто пише як планував когось розкрутити на секс і в нього це не вийшло.
Наприклад:
"Особисте: нарешті покінчив з Ганні. Вона чудово опановує техніку кохання і крім того в неї мила погідна вдача, але вона була мені рішуче знудилася: треба шукати за новим «обєктом»."
Щиро кажучи, я б воліла не знати цієї частини його минулого, але мабуть варто цінувати, що в щоденниках він не хотів скидатися кращим ніж був. Якраз перед еміграцією в Штати він одружується і перетворюється на зразкового сімʼянина.
Коли Лисяк-Рудницький потрапляє у Штати, в нього вже є чудова освіта – яка там не дуже багато варта. Його родичі і друзі працюють то на курячих фермах, то на фабриках і мало хто має сили боротися за місце в науці. Він одружений, дружина з першою дитиною на підході – а з опцій лише праця на вишневій плантації, яку йому знайшов тесть. Втім, Рудницький все ж рятується від плантації завдяки своїм контактам і безкінечним зустрічам – і починає робити ще один докторат на Колумбії. Стипендії вистачає на всю його родину в Нью-Йорку, а його наставники обіцяють, що докторат він зробить швидше і почне викладати. З його обовʼязків – лише вчитися і писати. Мені здається, що зараз, більшість людей з родинами точно не стали б розраховувати в Штатах на дисертації, написання яких тягнеться довгими роками, а стипендія передбачає ще й викладацьке навантаження. Тим більше, складно уявити, що хтось з нових емігрантів робить дисертацію з прицілом на заробіток грошей, бо посади складно отримати і це найменш надійна карʼєра.
Ще з цікавих тем – діаспорне середовище, де була така гризня і взаємна нелюбов, що зараз ми б видавалися напрочуд солідарним народом.
В мене вони викликали дуже багато рефлексій, але напишу про три – євреї, жінки і американська академія
Бабуся Лисяка-Рудницького була єврейкою, яка вихрестилася – але в Галичині всі про це знали, і родині Рудницьких це активно згадували, аж до карикатур з пейсами і всякими антисемітськими атрибутами. Тому стосунки Рудницького з єврейською частиною минулого складні – він не має позитивних асоціацій з нею, радше негативні, а коротка прогулянка в 15 років у єврейській дільниці Львова лише їх загострює. Іван є представником одразу двох меншин (до української інтелігенції він також не палає любовʼю), що формує його в підлітковому віці.
Водночас його близьким другом є Пйотр Равіч з єврейської родини – який починає йому відкривати трохи інший світ і
Всій родині Рудницьких (включно з бабусею!) вдалося вижити в час Голокосту, причому декому у Берліні. Але часом це було за волосинку від викриття – яким їм погрожували. Лисяк-Рудницький не пише нічого на цю тему під час війни – можливо в страху, що щоденник знайдуть, втім опісля починає згадувати страх, у якому він жив.
Уже в Штатах Лисяк-Рудницький стає одним з людей, хто активно думає про порозуміння євреїв та українців, відвідує лекції професора Фрідмана на Колумбії і пише свої відомі есе.
Мене значно більше здивували його стосунки з жінками – Рудницький дуже відвертий у своїх щоденниках, регулярно описує свої численні романи, лікування від гонореї, якою заразився від однієї з коханок. Він постійно оцінює жінок довкола себе на тему того чи зівʼяли вже їхні груди і краса, чи гарна фігура, вони йому набридають і він шукає інших (хоча переймається чи хтось отримав оргазм), відверто пише як планував когось розкрутити на секс і в нього це не вийшло.
Наприклад:
"Особисте: нарешті покінчив з Ганні. Вона чудово опановує техніку кохання і крім того в неї мила погідна вдача, але вона була мені рішуче знудилася: треба шукати за новим «обєктом»."
Щиро кажучи, я б воліла не знати цієї частини його минулого, але мабуть варто цінувати, що в щоденниках він не хотів скидатися кращим ніж був. Якраз перед еміграцією в Штати він одружується і перетворюється на зразкового сімʼянина.
Коли Лисяк-Рудницький потрапляє у Штати, в нього вже є чудова освіта – яка там не дуже багато варта. Його родичі і друзі працюють то на курячих фермах, то на фабриках і мало хто має сили боротися за місце в науці. Він одружений, дружина з першою дитиною на підході – а з опцій лише праця на вишневій плантації, яку йому знайшов тесть. Втім, Рудницький все ж рятується від плантації завдяки своїм контактам і безкінечним зустрічам – і починає робити ще один докторат на Колумбії. Стипендії вистачає на всю його родину в Нью-Йорку, а його наставники обіцяють, що докторат він зробить швидше і почне викладати. З його обовʼязків – лише вчитися і писати. Мені здається, що зараз, більшість людей з родинами точно не стали б розраховувати в Штатах на дисертації, написання яких тягнеться довгими роками, а стипендія передбачає ще й викладацьке навантаження. Тим більше, складно уявити, що хтось з нових емігрантів робить дисертацію з прицілом на заробіток грошей, бо посади складно отримати і це найменш надійна карʼєра.
Ще з цікавих тем – діаспорне середовище, де була така гризня і взаємна нелюбов, що зараз ми б видавалися напрочуд солідарним народом.
Displaying 1 - 4 of 4 reviews