«Світлий шлях»: історія одного концтабору

Ukrainian Voices #17

by Stanislav Aseyev, Станіслав Асєєв, Вікторія Стах (Translator)

В’язниця, що насправді є концтабором, де застосовують моторошні тортури, діє в сучасній Україні. За тюремним парканом немає жодних законів, тут зовсім інше життя: у приниженні, страху й непевності, з ранами та слідами опіків на тілі, з болем від переламаних кісток і часто — від зламаної волі й свідомості. Тут головне завдання — вижити, коли жити вже не хочеться й від тебе майже нічого не залежить, зберегти здоровий глузд, коли вже близький до божевілля, залишитися людиною в нелюдських умовах, де віра, прощення, ненависть і навіть погляд між катом і жертвою набувають інших сенсів.

Щоб вижити в пеклі концтабору, журналіст Станіслав Асєєв написав цю книжку — відверту, емоційну, глибоку, в якій питань більше, аніж відповідей, бо життя людей після звільнення з полону назавжди розділилося на «до» і «після».

Переклад українською мовою поданий поруч з російськомовним оригіналом.

Genres: Ukraine, Nonfiction, War, Memoir, Ukrainian Literature, History, Russia

448 pages, Hardcover

First published January 1, 2020

About the author

* Russian-language profile: Станислав Асеев

* Ukrainian-language profile: Станіслав Асєєв

Reviews

[Katia N · Rating 5 out of 5]

Update @April 2024

The English translation of this book has been made a finalist of PEN America translation prize and deservedly so. The author is currently at the front fighting Russian full scale invasion. He has volunteered as a simple soldier. The book does not only tell what happens in the camps on the Russian controlled territories and what in store for the people if more would fall in Russian hands. It also shows what happens insight a human being subject to such a torturous environment on a philosophical level. It has to be read widely.

The original review:

I am sitting here, in a spacious room with aroma of coffee and a grass after rain, with the window open into a green summer day, trying to write about something which i know I would not be able to comprehend; knowing that on this green summer day somewhere else the horrors described in this book are still taken place; knowing how pathetic would be anything i can say; knowing that for the young man who wrote the book this exact moment might be the moment when

“You do not know when this thought will get into you, grabs your neck and put you head down into hopelessness: it could be a bath, a market, a metro. Any small thing can get you out of yourself and connect a moment of tiredness with what you’ve been through. And then everything is simple: like touching a rosary beads you go through possible options how to leave this world.

If one tries to speak poetically, such minutes remind a summer garden in which suddenly all the birds fall completely quiet, the world around becomes completely silent and you are left absolutely alone.”

It is almost meaningless to try to write about this book. It will be soon available in translation. It will be called: “The Torture Camp on Paradise Street”.

Here is the link to a fragment:

https://lareviewofbooks.org/article/v...

And I hope everyone would read it when it is available in full.

But I’ve read the whole book already twice. And I’ve read the last essay many more times. And I keep thinking about it. So I write these words, maybe just for my own sake. I do not know. But I feel I need to do it.

Aseyev, in his not full 30 years, is a great writer. But he also a philosopher. Maybe that is the reason why in his writing he is not only telling individual episodes and the stories. He also tries to contemplate why and how such a place could exist and function.

What torture does to people. So happened that I’ve read recently read Amery"s At the Mind's Limits: Contemplations by a Survivor on Auschwitz and Its Realities also:

“Whoever has succumbed to torture can no longer feel at home in the world. The shame of destruction cannot be erased. Trust in the world, which already collapsed in part at the first blow, but in the end, under torture, fully, will not be regained. That one’s fellow man was experienced as the anti man remains in the tortured person as accumulated horror. It blocks the view into the world in which the principle of hope rules. One who was martyred is a defenceless prisoner of fear. It is fear that henceforth reigns over him. Fear - and also what is called the resentments. They remain and have scarcely a chance to concentrate into a seething purifying thirst for revenge. “

Aseyev, he was also thinking of revenge.

“I talked to many prisoners and the majority agreed that if they would have a chance of revenge, they would not hesitate a single second. You see yourself in the faces of those people in balaclavas, in your understanding that in the moment of torture or simply their laughter, you are ready to do even more cruel things to them. It so happened that every new day of torture and humiliation was a stimulus to survive the next one.”

But that was exactly the reason why he thought it is was not a good idea to succumb to revenge at the end. “Not the higher moral grounds, or God or the law, but the risk that glance (that ability to see this reflection) would disappear.”

What helped him to survive is occasional ability to write even if not to keep his writing. All the stuff he has written in the captivity was confiscated before he was exchanged. What also helped, and maybe even more, was the thoughts about death. He was constantly coming back to the idea that they could totally dehumanise him, deprive him of everything. But they could not take away his last right - the right to die. “The readiness to die was depriving me off its real necessity and brought me some peace of mind.” It was deeper than a suicide as even that was not an option. They were under the constant monitoring. But that existence of death he found comforting.

He notes that the more intellectual, creative the person is the harder it is to deal with the camp. Amery as well talked about it. And probably for those people it is the hardest to adjust to life after the physical captivity is over.

I think I was emotionally ready as much as one could be to read about the time inside this camp. But I do not think I was prepared to read about what happened when Aseyev found himself free again. That is why I’ve read this last essay “White nights” so many times. He wrote it in Prague when he was participating in some conference on human rights. It took place not long after he was released. And it is a stunning piece. Each sentence is more than a scream, is more than an utterance, a raw emotion or more than a pensive reflection. It is something above the words delivered with language in the absence of the other medium. Each sentence contains so much one can read one sentence a day and think about it for a whole that day.

When someone says something like “the captivity does not end with the physical release” I think we all would find those words almost a truism. But can we really appreciate what it means? No we cannot. I just leave a passage from this essay here:

“we should understand that life is not simply unjust - it is possible the situation is much worse. It is possible there is nobody out there to even address this question of justice and we are dealing with the raw facts without any hope of meaning. Yes, one day you are used to live in the frames of the set meanings well understood by the majority: your house, your family, your job. Then suddenly, one day you find yourself in a basement, naked with the wires of electric current attached to different places of your body. This is something one cannot really generalise about, there is no theory that would explain why this is so. Especially, what torments you is this hardly noticeable word “suddenly”. What does it mean?

40 years of your life did not give you any experience to answer this because they was no this day in these 40 years. You do not have neither your house nor your job, your closed ones are trying to leave your city not be at the same situation as you are… A few years pass by like that. And then - a bright light - the freedom. This is the situation that might be in some respects more difficult than yesterday’s basement. A human being who went through this is totally undervalued in time. He does not understand the past, but also the present - the one which he has been already deprived once and deprived in one day. So what? To start everything from the beginning again? What for? Especially if no-one could possibly imagine what you’ve gone through.”

It is not only the text. Aseyev has written something which would help to narrow this unbridgeable gap at least a little bit. He tells how not “to help”, not to make more harm by some awkward well-meant nonsense. It is not useful to say to those people “we understand”. It humiliates them. It is not good to compare. It makes their individual experience less valuable in their eyes. It is not good to recommend to see something or other ‘in a positive light” or propose some other cliche. According to Aseyev, it is more helpful to agree with them and accept their extremely pessimistic view. Give them time to be.

I have to admit I’ve never thought about such things properly before but this book helped me to see the destiny of Celan, Amerry and others. It indeed helped me to see many things in the light I’ve never contemplated.

Also and, somewhat more unexpectedly, it helped me understand why some people would want to return the soviet union or the other form of empire. When they “came out” they as well faced a “bright light” of freedom they could not bear. Some of them have moved on if only through a huge trauma. But some others just want to come back to their atrocious captivity where their fear is not the fear of absurd and unknown meaningless. Their fear is regulated by some sort of authority and they do not need to deal with their own selves.

ps
The initial thought @29/06/2022:
I did not think I would have to read the thoughts of a survivor of a concentration camp in 2022. And the camp would be in the middle of Europe; and the time of the survivor's release would be 2019. But here I am. And I cannot say how I am grateful that he found the strength to put it all on paper. I cannot write what I feel just yet as it is too raw. The sentence I cannot get out of my mind at the moment:

"One has to learn how to be free in the same way one has to learn how to love".

[Roman Clodia · Rating 5 out of 5]

... don't insult people who have been tortured with electric shock and held in basements for years with the words, "We understand". I doubt any such liminal experience can be understood at all. Often, we former prisoners of Isolation can't even understand each other - and we were held in the same basements and felt the same voltage coursing through our hands.

This is one of those books where it feels sacrilegious to give it a rating - yet how else to communicate how important this is, how much we all need to read it? One of the especially haunting things for me is that this was finished in 2020, years before Russia's full-scale invasion of Ukraine - how many more stories like this are ongoing even as I write - and you read - this?

One of the many things that strikes me about this powerful memoir/essay is the tension between Aseyev's attempts to rationalise and organise his experience of incarceration and torture for more than two years, and the ways in which his emotions refuse to be tidied away. Absurdity is a word used repeatedly, in the sense of incomprehensibility - how can a 27-year old journalist go from ordinary life to imprisonment in Izoliatsiia, a secret prison in Russian-controlled Donbas known as the 'Donetsk Dachau'? How can one's psyche and sanity hold up under such a regime? How do we make sense of humanity when our species encompasses the psychopathic prison commander, 'Palych', as well as Aseyev himself?

One of the most remarkable sections is the final chapter 'White Nights' where Aseyev reflects upon his life since release - and the extent to which he has never really been freed: 'in captivity, you keep these two concerns at the front of your mind around the clock: suicide and escape.'

I really hope Aseyev and his fellow captives find, at some time, their own escape - even as I fear for where they are in today's Ukraine.

[Serhiy]

Я очікував, що цю книгу буде важко читати перш за все емоційно, через описані тортури та знущання. Та виявилось що, найбільший виклик вона кидає розуму.
Описаний досвід настільки межовий, що його важко співвіднести з висланим й співчувати. Натомість розуму складно впоратись з зображеним абсурдом. Проте її варто читати, щоб краще розуміти, що робить людину людиною й наскільки легко перестати нею бути. Добре протвережує.

[nastya · Rating 5 out of 5]

Update:

The English translation of this book has been made a finalist of PEN America translation prize. The author himself is currently at the front fighting Russian full scale invasion. He has volunteered as a simple soldier.

Original:

A book of non-fiction about Ukrainian Stanislav Aseyev's time spent in the concentration camp, Izolyatsia prison, in the middle of occupied Donetsk. In his previous collection he was secretly documenting and reporting as a journalist from Donetsk before he was found and jailed in this concentration camp in Europe.

I've seen someone said that it's not a book but a bleeding open wound, and it reads like that. He describes the tortures, rapes but also psychological destruction in different stages.

At first, you can't believe that's your foreseeable life, you can't fathom that just outside there're buses with people going to work while people are tortured by sadists, you hope you'll be exchanged. Then there's apathy and disappearance of any empathy towards the other sufferers. Then it's obsessive thoughts and planning of suicide, the act of resistance and escape, the last choice you've got to prove yourself you're a human being still.

What's shocking to me is the nonchalance of it all and a complete lack of care to somehow hide torture like for example putting electrodes into peoples anuses and on ballsacks and electrocuting them. And why would they be secretive about it, Europe would still be buying oil and gas( it still does today although they had 8 years to diversify if they cared about Ukraine) and approve Nord stream 2, having business with russia while all this was happening.

The same people who ate up russian propaganda that Donbas and Crimea are really russian and people there just fight oppression against their russian language. Cause I gotta tell you, as a native russian speaker ethnic Ukrainian, I was never ever discriminated for speaking russian all around Ukraine. I was born in the part of Ukraine that had russian monopoly on culture and we didn’t have one!!! bookshop selling books in Ukrainian in population 800 000 city in Ukraine. And our tv and radio was full of low quality russian crap. Or do you think russian culture is Baryshnikov/Tolstoy/Rimsky-Korsakov lol? It was the other way around, like my native Ukrainian speaking husband had to switch to russian in the university in Kyiv because everything was in russian. So who’s the fucking oppressed, tell me?

The only way you would think that way is if you're fed the interpretation of the fact that Ukraine tries to protect Ukrainian from muscovy monopoly as an oppression by moscovian propaganda.

Anyways, back to the book.

Interestingly, being a Ukrainian journalist and political prisoner saved his life. There were also russians and separatists in the camp and those could be destroyed with impunity. Also interesting observations about particular religion and humor of jail. And the beauty of looking at the stars. And about losing his own religion.

He thankfully was eventually exchanged and freed. The book ends with Stas talking about his struggles of returning to civilian life, dealing with survivor's guilt and trying to find a reason to live.

A powerful book and I wish him to eventually heal as much as it is possible.

[Tetiana Dzhyhar · Rating 5 out of 5]

Цій книзі ставлять оцінку не за те, що сподобалась, а за те, щоб привернути увагу. Значить, це все відбувалось насправді. Важко уявити, що література може бути настільки жахною і це не фікшн. А ти всього навсього дивився букви на білому папері. Це в межах твоєї країни. І цей жах приносить русскій мір. Не вперше, звісно. Кожного божого разу. Але цього божого разу до кісток пробирає твоє покоління.

[Roksolana Sviato · Rating 5 out of 5]

Абсурдно оцінювати цю книжку. Абсурдно писати відгуки на неї або ділитися враженнями.
Але "Світлий шлях" не можна не читати. Це як Віктор Франкл або Прімо Леві (etc.), тільки не про Другу світову, а про нині. Про сучасний концтабір у центрі окупованого Донецька.
Довго відкладала, бо думала, що буде важко. І важко справді було, але не так (і не там), де чекала. Особливо - на розділах про відчуття вже після звільнення.
Дякую Станіславу Асєєву за те, що наважився про все це написати.

[Peter]

Dieses Buch kann man nicht bewerten, zumindest nicht im Schema „gefällt / gefällt nicht“. Der ostukrainische Journalist Stanislav Aseyev schildert darin seine 28-monatige Gefangenschaft in der selbsternannten Donezker Volksrepublik („DVR“). Fast zwei Jahre davon durchlitt er in der „Isolation“, einem geheimen Foltergefängnis des russischen Geheimdienstes FSB. Selbst in der DVR stand dieser Ort außerhalb des Systems, die Gefangenen waren absolut rechtlos und die Administration allmächtig, vor allem deren sadistischer Chef „Palytsch“ (dt. Folterknecht).



Aseyev schildert nicht nur, sondern bemüht sich zu verstehen, was das Eingesperrtsein, die Schläge, die Folter und die Angst davor aus ihm und den anderen Insassen gemacht haben und welche Methoden sie zum Überleben entwickelten. Mehrmals stand er kurz vor dem Selbstmord als letzte selbstgesteuerte Handlung. Er reflektiert auch das Verhalten der Wärter, die die menschenverachteten Befehle der Administration umsetzen oder die Gefangenen auf eigene Faust quälen. Waren es etwas keine Menschen, die uns das angetan haben? Sind wir etwas nicht in einem Anfall von Wut und Rache in der Lage, all das zu wiederholen? Wie aber erklärt man Gefühle? Das Gefühl, dass sich diese Tür jeden Moment öffnen kann und du weggeschleppt wirst … Wie erklärt man den Menschen auf der anderen Seite, wie es hier war? Aseyevs Methode ist die Realität dieses Ortes anhand von Ereignissen und Emotionen der Gefangenen zu vermitteln und dem Leser die Möglichkeit zu lassen, durch die gelesenen Worte eigene Empfindungen in seiner warmen Wohnung zu entwickeln. Erniedrigung, Kälte, Schmutz, Schläge, dass können wir vielleicht noch nachvollziehen. Aber die furchtbaren Schmerzen durch Stromfolter mit Elektroden an den Genitalien oder im Anus? Die Schmerzen, wenn immer wieder auf eine zerrissene Milz oder einen gebrochenen Knochen eingeschlagen wird. Brutalsten Vergewaltigungen von Frauen und Männern?

Aseyev ist Journalist. Daher ist dies Buch keine Gefängnisliteratur, wie die eines Solzhenizyn, Borowski oder Bruno Apitz. Vielmehr ist es die klinische Sektion eines Lebensabschnitts unter dem grellen Licht eines Operationstisches. Grauenhaft, aber notwendig.

PS: Das Umschlagbild ist überaus passend. Nicht nur zeigt es einen wortwörtlich gebrochenen Menschen. Es schildert auch die „sanfteste“ Folter in der Isolation, bei der sich die Gefangenen so lange schräg an eine Wand lehnen mussten, bis sie aus Erschöpfung zusammenbrachen.

PPS: Bei der Bildersuche für diesen Review ist mir aufgefallen, dass es unter diesem Titel auch einen Dokumentarfilm gibt, der aber leider momentan in keiner Mediathek oder Streamingplattform verfügbar ist.

[Ihor Kolesnyk · Rating 5 out of 5]

Киваю, хоч і не розумію цього досвіду. Не зможу зрозуміти, бо мій розум відмовляється потрапляти у пекло знову і знову.
Мій розум не хоче пригадувати досвіди, які у тілі схожі до описаних, а коли оглядаю сонячну вулицю Львова, людей, які живуть у своєму ритмі і лише часом задумуються про те, на що здатні люди у своїй темній стороні душі (душі?).
Важка книга, яку варто читати саме зараз, поки у людей ще живе відчуття травми, поки є ще можливість зізнатися собі, що світ наш - це абсурдне місце, де біль людський можливо нічого і не вартує.

[Enotka · Rating 5 out of 5]

Погоджуюся - тут важко ставити зірочки за якість. Інший вимір.

Книга написана так, що дуже легко, не перечепаючись за складні мовні конструкції, ти читаєш про жахи, які тривають і досі. Буча, Ізюм, десятки інших міст - там так само катують, хтось питає, за що, інші не знають, як жити, коли твої рідні десь там, в ізоляціях. Це велика, велика травма, яку нам треба проживати всім разом (і я не знаю, чи проживемо).

Знаю людей, які не читають таких книг, не читають про війну, мовляв, і так страшного не бракує в новинах і соцмережах. Мені не зрозуміти, хоч і стараюся не злитися на них подумки. Для мене тексти про біль, такі як "Світлий шлях", це данина поваги людині, яка пережила це все. Бо ж найстрашніше - усвідомлювати, що те, що було - марне, що воно не змінить ні в кому нічого, що про це ніхто не дізнається. Дуже страшно жити поруч з людьми, які і досі перебувають в країні рожевих єдинорогів.

[Maryna Ponomaryova · Rating 5 out of 5]

Як писати відгук на спогади людини, яка пройшла крізь пекло? Скільки зірочок ставити за катування, страждання, постійні думки суїциду, голодування, тортури, зґвалтування, психологічне насилля?
Мене фізично нудило всю книгу, поки читаєш відчуваєш липкий бруд на всьому тілі, від найогидніших наймерзенніших вчинків людей.
Але також це історія про незламність і силу автора, який в один момент вирішив, що "А в цьому місці найгірше, що ти можеш вчинити тюрмникам - це вижити і про все розповісти." Попри всю цю книгу, я не уявляю і ніколи не зможу уявити, що відчував і відчуває Асєєв (який зараз ще й долучився до лав ЗСУ), можу тільки бути вдячна за те, що мав силу і талант поділитися своєю історією.
Але найгірше, те від чого опускаються руки - Ізоляція досі існує. Російські катівні досі існують на території нашої держави, і їх стало ще більше. І там прямо зараз катують наших захисників, і всіх про-українських людей. А ось чого не існує так це справедливості і бога. Існують тільки люди, які здатні творити найгірше з іншими людьми.
Найменше, що ми можемо - прочитати такі мемуари, і знати на що здатні росіяни, памʼятати це, і передати це знання нашим дітям.

[Yuri Lementarchuk · Rating 5 out of 5]

Орвеллівські підвали міністерства любові. Не можу дібрати слова, щоб передати свої враження. Однозначно книга , яку варто прочитати кожному.

[Larina · Rating 5 out of 5]

Хочется, чтобы эту книгу прочитал весь мир. Я никогда не смогу понять, через что прошел Стас и сотни (тысячи?) пленников этой жуткой войны, но мне иногда кажется, что каждый человек с востока знает не умом, а всем своим естеством, что мог оказаться на том же месте, и что изоляция там не появилась из ниоткуда и не денется никуда - она там всегда была, и кажется всегда будет. Не в подвалах - так в темных подъездах, не в подъездах - так в собственном доме.

[heyiitskatie · Rating 5 out of 5]

Важливо читати кожному українцю тут і зараз. Важливо розуміти та пам’ятати ціну.

Йдеш по сонячному Києву, купуєш каву, насолоджуєшся містом, весною, моментом - пам‘ятай, хтось поклав своє життя або свою свободу, щоб це було можливим. Хтось прямо зараз в цю мить зазнає страшних тортур в «Ізоляції» в межах твоєї країни (!), в Оленівці та в інших досі невідомих нам місцях.

Знати про це і пам’ятати про це - тупо найменше, що варто зробити.

[Babette Ernst]

Dieses erschütternde Zeugnis einer Gefangenschaft in einem Foltergefängnis kann ich nicht bewerten. Es ist ein wichtiges Buch, das Assejew schon bald nach seinem dreijährigen Aufenthalt in einem ehemaligen Fabrikgebäude in Donezk geschrieben hat. Denn er hat ein Geschehen in Europa dokumentiert, das sich jenseits jeglichen Rechts ereignet und keine Menschlichkeit erkennen lässt. Dieses Gefängnis, das offiziell nicht existiert, ist ein Ort absoluter Willkür und schlimmsten Sadismus. Körperliche Gewalt, das Schüren von Angst und Demütigungen aller Art sind an der Tagesordnung und das bei nahezu ununterbrochener Überwachung. Assejew beschreibt, wie er überleben konnte, welche Strukturen sich bei den ganz unterschiedlichen Häftlingen, manche mit langen Gefängniserfahrungen, ergaben, welche Hoffnungen und Befürchtungen den Alltag neben der Gewalt beeinträchtigten. Er versucht zu ergründen, wer die Täter sind und berichtet gleichzeitig von den Rachegedanken der Mithäftlinge. Dabei ist er der Meinung, wenn Täter sich bewusst beobachten könnten, sich selbst bei der Tat in die Augen sehen, dann würden sie das Gefühl von Überlegenheit verlieren und ihre eigene Erbärmlichkeit erkennen. Aus diesem Grund verbietet sich auch jegliche Rache.

Der letzte Teil des Buches widmet sich dem Überleben in der Freiheit. Das Schreiben des Buches wirkte da wie eine Selbsttherapie, die über die erste Zeit hinweggeholfen hat. Denn körperliche Gewalterfahrungen und Demütigungen sitzen so tief, dass es sehr sehr lange dauern wird, bis eine Heilung einsetzt. Aus der deutschen Vergangenheit wissen wir, wie lange traumatische Erlebnisse nachwirken und dass sie oft unbewusst an nachfolgende Generationen weitergegeben werden. Man kann nur ahnen, welche Nachwirkungen der Krieg in der Ukraine für viele Menschen noch haben wird. Stanislaw Assejew ist zu wünschen, dass ihm sein Schreiben hilft, ins Leben zurückzufinden und er mit seinen Erfahrungen zum Sprachrohr gegen Rachegedanken und für ein unabhängiges und kontrollierbares Justizsystem im eigenen Land wird.

[Olga · Rating 5 out of 5]

Книга дуже сильна. ЇЇ однозначно варто читати. І яке щастя, що автор написав цю книгу, він вибрався з аду і зміг написати факти і своє сприйняття. Дуже важко прийняти, що ці факти і події які описані існують зараз, в 21-му столітті. Які ми щасливі, що не бачили на своєму досвіді полон - мало зрозуміють людей, які пройшли через це все. Навіть якщо сильно захочуть. Дуже боляче і за тисячі наших людей, які саме в цю хвилину існують десь там, а рідні навіть не знають чи живі їх близкі. Тим паче, що цей факт може змінитись в будь яку секунду.
НЕ МОЖЛИВО ПРОБАЧИТИ ЦІМ НЕЛЮДЯМ

P.S.
Майже рік пройшов, як я читала книгу і 2 роки триває повномасштабна війна. Книга написала більше ніж 4 роки тому, а актуальна і сьогодні. Те, що написано в книжці ми можемо почути від наших захисників, які пройшли полон.

Одним із головних нелюдей, які найбільше катували з 14 року наших людей, ще до січня 2022 року їздив по всьому світу по українському паспорту, насолоджувався життям, а повертаючить закатовував людей до смерті. Ну як так? Чому він запросто їздив по Україні і по всьому світу? Дуже дивно, що Вікіпедія пише, що його затримали СБУ типу 9 листопада 2021 року, так чому в інсту він далі викладав фото з різних країн? Але може з архіву брав.

Але звичайна новина пролетіла одного дня по різним телеграмним каналам, що деякого КуликовськийДениса було засуджено на 15 років. Скільки людей обурилось цій новині?... Не знаю,знайдеться хоч 1% від тих людей, хто прочитав цю новину, зрозумів сенс цього вироку? Тільки 15 років...

Ось тільки біль в тому, що це Палич. Хто читав книгу, думаю, запам'ятав цю призвисько.

Як так, чому всього 15. Після таких ситуацій, як можно вірити в людей... Відчай.

[Віталій (Книжкаріум)]

Щиро кажучи тут трохи дилема - чи писати про це щось взагалі. Бо здається, що все буде невпопад, надто вже пограничний досвід, його в звичні пару-трійку речень ніяк не вкласти, все ймовірно звучатиме трохи фальшиво. З іншого боку, якщо не писати - то на біса тоді взагалі потрібен Гудрідс. З цих же міркувань не ставитиму оцінку, просто не відчувається доречним.

Ви напевно вже знаєте, ця книга - історія ув'язнення донецького журналіста Станіслава Асєєва в "Ізоляції", неофіційні тюрмі "ДНР", яка знаходиться на території бувшого донецького заводу ізоляційних матеріалів. Кажуть, колись там навіть був мистецький центр... Це дуже особиста річ, спроба викласти на папері, а разом з тим і донести до людей хоч дещицю тих переживань і подій, які пережив Стас. Спроба, можливо, й самому переосмислити це, зробити якісь висновки, раціоналізувати.

Якщо сухо й коротко, в цій книзі він описує деякі фрагменти тюремного життя в "Ізоляції", людей, яких він там зустрічав, місцеві порядки, вплив тюремного життя і катувань на поведінку і психіку людей, думки про суїцид і про сенс життя. Але, як на мене, основний ацент цієї книги все ж не так, можливо, на фактах, як на осмисленні ситуації, адаптації психіки до всього того трешу і безвиході навколо. Структурно розділена на невеличкі глави, кожна з яких присвячена певній темі.

В дечому вона мені перегукувалась з "Архипелаг ГУЛАГ" Солженіцина - принаймні в описі тюремного побуту і загальної абсурдності ситуації. В той же час вона й відчутно інша - все таки це сучасні події, ця тюрма досі існує і напевно функціонує, вона значно більш персональніша, до того ж і освіта Стаса накладає певний філософський відбиток на цей текст. В будь якому разі "Світлий шлях" - виразний пам'ятник тому хаосу, насильству і атмосфері безнадії, які запанували на Донбасі з приходом війни.

Книжка емоційно непроста і вимагає певної моральної підготовки, але не сказав би, ща аж надмір. Важкувата місцями, так, але думаю Станіслав все ж подекуди пом'якшував "гострі кути", тому імхо дорослим, при правильному настрої, читати цілком можна.

Ну і, сподіваюсь, у нього все зрештою буде добре.

[Eugenia Podkuyko · Rating 5 out of 5]

Я дуже боялася починати книжку, знаючи тематику і пам'ятаючи колись прочитані статті про «Ізоляцію». Проте тут не було надто детальних описів тортур (чого я якраз боялася) — натомість роман фокусується на психологічному аспекті перебування в таборі. За тематикою дуже схоже на книжку Віктора Франкла про його досвід концтаборів. От після Франкла хотілося більше подумати про життя та його сенс, а під час прочитання «Світлого шляху» я неодноразово ловила себе на тому, що сприймаю деякі історії як поради на випадок, якщо опинюся в схожій ситуації. Дуже моторошне відчуття.

[Inga · Rating 5 out of 5]

Šī grāmata noteikti nav jāizlasa katram. Tā nav literatūras šedevrs.
Ja kāds vienkārši domā, ka krievijas karš Ukrainā ir necilvēcīgs, ļauns un drausmīgs, ja kādam iekšas griežas jau tikai no stāstiem par Irpiņu un Buču, par krievu armijnieku rīcībām tur - nevajag lasīt vēl arī šo grāmatu.
Bet, ja ir iestājies atslābums, ja sāk šķist, ka šis kars nav nekas tāds, ka gan jau ukraiņi tiks paši galā un vispār - cik var runāt par vienu un to pašu - tie, jā, lasiet un baudiet.

[Agris Fakingsons · Rating 5 out of 5]

..pārāk jau nu ilgi es šo Gaišo ceļu nomarinēju. un lai cik šī grāmata būtu skarba, esmu priecīgs, ka tāda ir izdota. paldies Lilitai par šo 5* dāvanu.

[Hanna Arhirova · Rating 5 out of 5]

962 дні Станіслав Асєєв провів у таємній в'язниці «Ізоляція» у Донецьку. Хоча справедливіше називати це місце не в'язницею, а концентраційним табором. Сотні людей пройшли там через катування, тортури електричним струмом, зґвалтування, психологічний тиск і примусові роботи. Але про те, що відбувається там, знають одиниці, бо це місце «сліпа зона», туди не мають доступу ні правозахисні організації, ні будь-яка гуманітарна місія, це місце складно знищити, тому що про нього не знають у світі. У правовому полі його не існує, а фінансує його РФ.

Книжка «Світлий шлях» — унікальна, тому що вона робить «Ізоляцію» видимою. Читати її складно, бо ти вкотре дізнаєшся на що здатна людина, для якої, здається, не існує межі, яку не можна переступити. Але прочитавши кілька абзаців ти вже не можеш зупинитися — письмо чесне, прозоре, важке за змістом, але легке за формою. Цю книжку треба купувати, читати, говорити з нею з друзями в Україні й закордоном. До речі, Станіслав Асєєв став лауреатом Шевченківської премії за свою попередню книжку — «В ізоляції».

Незабаром вийде англійський переклад «Світлого шляху». І можливо, завдяки англомовному примірнику, тема «Ізоляції» зможе ввійти у політичне життя Західної Європи і світу. Станіслав Асєєв веде активну правозахисну діяльність. І якщо вдасться правильно побудувати на міжнародному рівні інформаційну кампанію щодо «Ізоляції», то це кине велику тінь на Російську Федерацію, адже саме вона контролює й фінансує цих людей.

[Rosava Doshchyk · Rating 5 out of 5]

Люди діляться, що їм текст вийшов надто сухий і ��еземоційний, однак я з цим незгодна. Попри певне відсторонення книга малює дуже страшну картинку, і ти думаєш: "А як би на його місці повівся я? Чи зміг би я вийти з такої ситуації гідно, людиною?" І відповідь на це питання радше песимістична, ніж ні. Як неможливо до кінця зрозуміти досвід людей, яких роками катували в таборі, так і неможливо уявити той жах з теплої квартири та спокійного міста.
"Але якщо друге, то подумай: помирати озлобленим — це однаково, що здохнути марно. А в цьому місці найгірше, що ти можеш вчинити тюремникам, — це вижити і про все розповісти".
Мені хочеться подякувати автору за те, що він повернувся живим, що він написав цю книжку.
"Ізоляція" — це місце без логіки і сенсів. Це божевільня. Це місце, де саме існування в'язня стирається просто так. Тут тортури і думки про суїцид — частина норми. Це самотність. Це зневіра. Це втрата себе. Це проклята часова петля, яку, здається, неможливо розірвати.
Як таке місце може існувати? Хіба це можливо?
"Чому воно існує?" — питання без відповіді.
"Ту трубку тримав у руках не Бог і не диявол — то була людина, і ми самі чинимо це з собою".

[Kurkulis (Lililasa) · Rating 5 out of 5]

Grāmata, kas neietilpst kategorijās ''patīk / nepatīk".

"– Jūs te sakāt: ”Cilvēki, cilvēki.” Bet kas jūsos no cilvēka palicis? Cilvēki tā nerīkojas. Ja esat cilvēki, tad kāpēc trīcat, kad atveras durvis? Kāpēc pat kamerā staigājat, rokas aiz muguras salikuši? Kāpēc tas tur negrib lieku reizi aiziet uz tualeti, lai nevajadzētu iet garām aizkrāsotajam logam? Tāpēc, ka vakar citā kamerā viņam pateica: Vēlreiz pienāksi pie loga – nieres tev nolaidīsim un tad tevi pašu.» Logs ir aizkrāsots, saproti? Aizkrāsots! Tur neko nevar redzēt! Taču viņiem ir svarīgi turēt tevi bailēs. Plastmasas pudele noknakšķ, un pagrabs lec kājās, visi jau gatavi maisu maukt galvā, domā, ka veras durvis. Cilvēki…"

Vairāk šeit: https://lililasa.wordpress.com/2022/0...

[Gremrien · Rating 4 out of 5]

A remarkable book written by a former prisoner of Russia-controlled torture/detention place “Ізоляція” in Donetsk.

I avoided it for a long time — just did not want even to buy it. I respect Станіслав Асєєв a lot, follow him on facebook, and read all his interviews. He is a very intelligent and decent person, one of those journalists that make journalism a respectful profession again. Everything he said about “Ізоляція” is extremely important and extremely painful. I just thought that this book would be a concentrated reiteration of the same things that I have already read in the interviews, and I did not want to repeat this again for myself. However, at some point, I understood that I need to look at this book as well.

And you know what? It is very different from what I already knew from Станіслав Асєєв’s publications on the Internet. It is very different from what you can expect from such a book in any case. I thought that this would be some heavy “violence porn,” you know. Yes, it’s heavy, and yes, there is violence and unbelievable disgust and horror. And yet this book is also unexpectedly calm, reflective, analytical in the first place. The author does not want to shock you; he tries to understand what happened to him and his soul. Who were all those people, why they did what they did, and what to do with all this experience now. And how this place can still exist and still torture people — right now, at this very moment?

(For me, one of the most disgusting and painful things described in the book was not a specific torture or some other physical abuse but a very simple and truly shocking humiliation: all the prisoners are given a regular plastic bag (one of those that you use in supermarkets) and are forced to quickly put this bag on their heads when somebody enters the prison ward — so the prisoners cannot see their jailers and anybody who is checking on them. They are obliged to have this bag on their heads all the time when somebody from the jailers and torturers is standing there and every time when they are walked out somewhere. Being allowed not to cover their heads with plastic bags is a special privilege. Станіслав Асєєв mentions this horrifying practice as something very usual — probably not even realizing now how disturbing and revolting it is for an outsider. I suppose it’s a genius invention of a new generation of Russian state terrorists; Stalin would be very proud of them.)

The title of the book is probably misleading more than anything; you will not learn much about “історія одного концтабору” here — at least, in the traditional sense of “history.” The book is a collection of random reflections about this and that, and much more introspective than descriptive. This, however, makes the book especially valuable as it invites you to think about the unthinkable and try to process this highly disturbing information into something useful. It would hardly teach you anything except for a way to stay human in utterly dehumanizing circumstances.

*

It became known yesterday that “«Світлий шлях»: історія одного концтабору” has not received the award “Книга року BBC” although it was in the shortlist in the category of “essay collections.” I don’t know the winner (maybe that book is very much deserving the award) but I agree that “«Світлий шлях»: історія одного концтабору” is probably too intellectual for “Книга року BBC” which is clearly oriented to “popular literature” (at least, in recent years). This book cannot be “popular,” and not because it is bad or irrelevant. I suppose “a regular reader” just would not understand what it is about.

*

Станислав Асеев:

"Сьогодні дізнався, що Палич прочитав "Світлий шлях" ще рік тому. Хоч фільм знімай, якийсь сюрреалізм"

[Omelian Levkovych · Rating 5 out of 5]

well nothing much to add..
I would strongly recommend for everyone and even especially for 'руске мир'-oriented people. (the book is divided into two translations, first half of the book is in Ukrainian and second in Russian).

[Olena LeMava · Rating 5 out of 5]

Як можна давати оцінку книжці, де описаний досвід російського полону?

Як це має бути: "Чудово описані тортури, екзистенціна самотність, боротьба з суїцидом, проблеми з поверненням, розйобувало в соплі заледь не від кожного розділу книги. Ставлю 5/5". Але ставлю зірочки на гудрідз для привернення уваги до книжки.

Це абсурд.

Чи можу я рекомендувати цю книгу? Ні, бо це дуже важко читати.

Але чи хочу, щоб цю книгу читали? Так.
Хочу, щоб не було байдуже до тих, хто був в російському полоні, є досі там і до досвіду тих, хто чекає.

[Дарина Гладун · Rating 5 out of 5]

Це - третя книжка, яку я прочитала після початку повномасштабної війни Росії з Україною. Першою була евакуйована з Бучі "У РА НА" Тарнавського. Другою - "Люди на мосту" Шимборської, придбана у Кракові (місті імені Віслави Шимборської) у книгарні на площі Ринок, де є кімната Шимборської. У книжці є печатка з котом Шимборської. У кімнаті - пачки з-під цигарок Шимборської. Мала тоді для читання лише одну книжку, тож купила і другу. Книжка Асєєва - не третя і навіть не четверта у моїй бібліотеці (можливо, десята чи п'ятнадцята). Але третя, яку я дочитала.
За всіма цими подіями, вже й забула, як швидко читаю прозу. Тим паче - документальну. Хотіла прочитати "Світлий шлях" відколи вперше почула, що вона вийде друком. Так сталося, що кілька років тому написала вірш про автора (тепер думаю його переписати). Я тоді працювала в "Ізоляції" у Києві. Платили небагато. Але мені там дуже подобалося. Всі співробітники були уважні, привітні, тактовні.
Відео з донецької "Ізоляції", доступні в мережі, вражали вже тоді. Хоча цієї книжки ще не було. Її автор був серед ув'язнених. Колишній завод, який став артцентром, який став концтабором... Сама ця трансформація простору позбавлена сенсу. Знищення мистецьких робіт на території. Створення концтабору у ХХІ столітті. Автори цієї реальності, певно, сприймали антиутопії як методички.
Щось із прочитаного в "Світлому шляху" мене шокувало (якби взяла цю книгу до рук три місяці тому, то шокувало б, мабуть, кожне слово). Про щось я вже читала або чула в інтерв'ю.
Книжка - важлива як документ. Важлива як свідчення. Важлива для цілого світу, тож дуже рада, що її нарешті можна буде придбати також англійською.
Я прочитала трохи більше половини: український переклад усього, і ще оригінал трьох оповідань. До перекладу й коректури маю деякі зауваги, зокрема, до с.31, 49, 167, 186 (моє улюблене "тепер і зараз" - помилка, над якою міркую і досі, оскільки наразі не можу синхронізувати власне фізичне та психоемоційне теперішнє), 194 і 195. Їх, звісно, більше, але на цих сторінках є те, що мене виривало з процесу читання і змушувало порівнювати переклад із оригіналом. У перекладі багато калькованих конструкцій. Це не дивина, а радше загальна вада перекладів із російської (або перекладів із російським підрядником, або перекладів, зроблених людьми, які спілкуються українською лише на роботі, тож маємо в живій мові Асєєва [декоративне] слово моріжок, яке в оригіналі було газоном; не знаю жодної людини з активною українською, яка в побутовій мові надасть перевагу "моріжку"). Сподіваюся це зміниться й написані російською тексти у перекладі українською можна буде читати без ось цих вічних спотикань. Тим паче, що і без них "Світлий шлях" читати непросто (раджу подивитися перед тим інтерв'ю з автором, почитати про концтабір "Ізоляція", і підготуватися морально до того, що ви будете читати про тортури, які відбувалися не "за часів Виговського" і навіть не в Другу світову, а поки ви вчилися в університеті або ходили на роботу - час дії дуже реальний і дуже близький до нашого "за��аз").
Для мене Станіслав Асєєв став відкриттям у малій прозовій формі. В новелах (новелетах? оповіданнях? шкітцах?) текст художньо дуже добре пропрацьований. Я двічі перечитувала "Імені Леніна" і "Про труби і людей". Ці тексти я б могла рекомендувати до ознайомлення навіть у старших класах школи.
Перепишу їх у записник, щоб мати з собою, бо книжку хочу подарувати сестрі, яка зараз навчається в Празі.

[Leo · Rating 5 out of 5]

Дуже сильна річ. Жахає і затягує водночас, від читання дуже важко відірватись.

[Bohdana · Rating 5 out of 5]

Книга, якій не треба ставити оцінок. Відкрита рана на папері. Замість чорнил — кров.

[Tania King · Rating 5 out of 5]

Тривалий час боялася читати цю книгу. Перекладала з місяця на місце, ховала в шухляду, допоки не відчула, що її час прийшов. Неймовірна книга і напрочуд світла попри важку тему. Це якийсь новий вимір у моєму осмисленні війни. Велика вдячність автору, що наважився поділитися своїм досвідом, і моральних сил тим, хто читатиме "Світлий шлях".

[Marharyta · Rating 5 out of 5]

Читаючи цю книгу одразу після «Сліпоти» Сарамаґу дуже важко постійно повертати себе в точку розуміння, що це, на жаль, не фікшн.