Roksolana Sviato > Roksolana's Quotes

“Na przystanku stoi grupa kobiet ubrana, jak często tu bywa, w długie czarne albo szare spódnice i płaszcze, a część z nich przystępuje z nogi na nogę, bo marszrutka do Łucka spóźnia się już minut dwadzieścia.
Przystanek oblepiony jest obietnicami lepszego życia: angielski w dwa miesiące metodą SITA (w Łucku), studia wyższe w dziedzinie public relations lub administracji (w Równem), dyskoteka (w najbliższą sobotę w Kiwercach). Ale zaparkowane przed jedyną w wiosce restaurację, serwującą czebureki i pielmeni, furmanki, ich okutani w kufajki woźnice i przypięte do nich wyleniałe chabety; ale kałuża na pół ulicy, w której brodzi, rozcapierzając skrzydła, stado wron; ale rozpadający się warzywniak, w którym rozpadająca się babcia sprzedaje rozpadające się jabłka i cebule, mówią jasno, że żadnego lepszego życia nie ma i nie będzie.
Jest za to wojna. Tym razem w Donbasie.”
― Witold Szabłowski, Sprawiedliwi zdrajcy. Sąsiedzi z Wołynia

“Oleksandra Musijewna Olchowicz mówi, że przebrażacy spalili Trościaniec.
Natomiast Henryk Cybulski pisze, że po lipcowym rozbiciu garnizonu UPA zebrał starszych ukraińskich gospodarzy i powiedział im, że nikomu z głowy włos nie spadnie. że Polacy z Trościańca walczą nei z Ukraińcami, ale z nacjonalizmem, który zasiał niezgodę między niedawnymi sąsiadami.
Robert Niedźwiedzki w swoim opracowaniu o Trościańcu pisze jednak, że rzeczywiście spalono w trakcie tego ataku kilka chałup - "celem pozbawienia kwater UPA". I że dwa miesiące później, we wrześniu, Niemcy, być może pod wpływem donosu Polaków z Przebraża, spalili dużą część wsi.
Ukraińscy istorycy zarzucają polskiej samoobronie teroryzowanie sąsiednich wsi. Podobnie mówi 95-letni Musij Paszczuk, niewysoki, pomarszczony jak rodzynek mieszkaniec wsi Horajmówka, niedaleko Maniewicz, który w sierpniu 1943 brał udział w ataku na Przebrarze.”
― Witold Szabłowski, Zabójca z miasta moreli. Reportaże z Turcji

“When April with its sweet showers has pierced the drought of March to the root, and bathed every vein of earth with that liquid by whose power the flowers are engendered; when the zephyr, too, with its dulcet breath, has breathed life into the tender new shoots in every copse and on every hearth, and the young sun has run half his course in the sign of the Ram, and the little birds that sleep all night with their eyes open give song (so Nature prompts them in their hearts), then, as the poet Geoffrey Chaucer observed many years ago, folk long to go on pilgrimages. Only, these days, professional people call them conferences.
The modern conference resembles the pilgrimage of medieval Christendom in that it allows the participants to indulge themselves in all the pleasures and diversions of travel while appearing to be austerely bent on self-improvement. To be sure, there are certain penitential exercises to be performed - the presentation of a paper, perhaps, and certainly listening to papers of others.”
― David Lodge

“Увесь післяобідній час я провів у книгарні. Там не було книжок. Їх не друкували вже майже півстоліття. А я так мріяв про них після мікрофільмів, з яких складалася бібліотека "Прометея"! Та марно, не можна вже було ритися на полицях, зважувати на руці томи, вгадуючи їхній обсяг. Книгарня нагадувала радше електронну лабораторію. За книги правили кристали з навічно вкладеним у них зімстом. Читати їх можна було за допомогою оптону. Зовні він скидався на книжку; відмінність полягала в тому, що оптом мав між обкладинками лише одну-єдину сторінку. Дотик рукою - і на ній виникав текст. Але, як сказав мені робот-продавець, оптони вживали тепер не дуже часто. Публіка віддавала перевагу лектонам. Вони читали вголос, їх можна було навіть наставити на бажаний тембр, темп і модуляцію. Лише наукові праці дуже малого обсягу ще друкували на пластику, що імітував папір.”
― Станіслав Лем, Едем. Соляріс. Повернення із зірок. Непереможний

“Як тільки подумаю про широку нашу дорогу, довгий драбинястий віз на чотирьох колесах, з двома вигідними сідалами, то мені здається, що, крім нашого возу, у мене нема інших бажань! Яка мрія! Ні, й тим разом зовсім не кепкую. Називаю віз мрією, бо якби я його тут мала, то мої подорожі по Китаю стали б далеко романтичніші й заразом вигідніші. На нашого воза я мобла б нараз усе покласти: моє кінове приладдя, трохи одягу на зміну, кілька ринок, чайник, мішок вівса для коней - та ще й сама сіла б попереду. Якби я до возу впрягла двох коней, то могла б ще ззаду посадити мого слугу! Один віз вистарчив би замість цілої каравани з п"ятьох коней, яку я мушу тягати за собою. Окрім коней, маю ще двох поганячів і мого слугу. Спереду цієї маленької каравани їду я, а з самого зажу - мій слуга з величезною рушницею, з якою він ніколи не розстається. І це все для мене одної! Хоч це й найменша каравана, яку можна зустрінути в Китаї. Тут звичайно каравани мають двадцять або тридцять коней чи мулів і десять (або й більше) поганячів.”
― Софія Яблонська, З країни рижу та опію

“Скільки разів я вже постановляла більше кроком не ступити до курильні, рятуватися доки час... хоч замість того, завсіди переможена нестримною потребою курити, з биттям серця бігла знову стукати у двері зеленої курильні. Опій для мене перестав бути виключно примхою - він став ліком, необхідною для мого орґанізму отрутою.”
― Софія Яблонська, З країни рижу та опію

“Я недавно розмовляла з кількома дівчатками з тутешньої школи, і вони розповіли про свою школу. Мовляв, вони так знущалися з учителя, що він мало не вистрибнув з вікна четвертого поверху. Тільки в останню мить вони його зупинили, але знущатися не перестали. Як це зрозуміти? Вони намагалися пояснити мені, що одна одну підбурювали до цього, для мене це щось страшне, бо вкотре підтверджує те, що я завжди думала: в людині, у нас усіх, живе паскудна тваринка, і ми не знаємо, скільки в нас усередині нечистої сили. От і виходить, що можна водночас і знущатися, і жаліти, як на мене, то так поводяться з якоїсь ненависті до себе”
― Астрід Ліндґрен

“Напевно, ти, як на свої літа, надзвичайно багато часу проводиш у роздумах, і ти, очевидно, ще й з тих бідолах, які беруть близько до серця чужі біди і світові трагедії та нещастя. Я переживаю це настільки, що іноді впадаю у відчай. Мене тоді охоплює страх, бо розумієш, як самотньо, тяжко і безпросвітно буває людям, а найбільше, мабуть, стареньким, та хіба лише їм. А ти нікому не можеш допомогти, відчуваєш таку безпорадність і розпуку, що не передати.”
― Астрід Ліндґрен

“Ти, певно, думаєш .що я пишу такі листи багатьом дітям і підліткам, і пишу їх з обов"язку, аое це не так. Я листуюся тільки з тобою, усі інші отримують один лист і квит. Тоді чому я тобі пишу? Ну, тому, що в тобі є щось таке, що мені подобається, ти маєш чутливість, від якої тебе, мабуть, іноді коробить, але ти її зберегла. А ще я помітила, що ти пропонуєш мені не писати тобі з обов"язку, а це свідчить про делікатність, яка невластива багатьом твоїм ровесникам. Ти намагаєшся збагнути почуття інших людей, і мені просто твої листи подобаєються. Передусім я хочу бачити, як Сара поступово розвивається, не так, як який-небудь піддослідний об"єкт, з якого сидиш і не зводиш ока, а тільки тому, що мені хочеться, аби твоє життя було змістовне і щасливе, і тому, що я їочу, щоб твої здібності не пропали марно - цебто, я хочу бачити, як це все відбуватиметься.”
― Астрід Ліндґрен