“Як тільки подумаю про широку нашу дорогу, довгий драбинястий віз на чотирьох колесах, з двома вигідними сідалами, то мені здається, що, крім нашого возу, у мене нема інших бажань! Яка мрія! Ні, й тим разом зовсім не кепкую. Називаю віз мрією, бо якби я його тут мала, то мої подорожі по Китаю стали б далеко романтичніші й заразом вигідніші. На нашого воза я мобла б нараз усе покласти: моє кінове приладдя, трохи одягу на зміну, кілька ринок, чайник, мішок вівса для коней - та ще й сама сіла б попереду. Якби я до возу впрягла двох коней, то могла б ще ззаду посадити мого слугу! Один віз вистарчив би замість цілої каравани з п"ятьох коней, яку я мушу тягати за собою. Окрім коней, маю ще двох поганячів і мого слугу. Спереду цієї маленької каравани їду я, а з самого зажу - мій слуга з величезною рушницею, з якою він ніколи не розстається. І це все для мене одної! Хоч це й найменша каравана, яку можна зустрінути в Китаї. Тут звичайно каравани мають двадцять або тридцять коней чи мулів і десять (або й більше) поганячів.”