Olga Pogynaiko

“Мусить буть! — скажи — і стане,
Захотіти — досягти!
Духа в льоті до мети
Не затримають кайдани.

Підеш ти — і ляжуть гори,
І розстеляться яри,
І тебе самі вітри
Понесуть в ясні простори.

Ти самотній? завжди? всюди?
Вище, вгору прапор свій!
У пустелі життьовій
Без мети блукають люде.

Вдар не в дзвін, а в серце дуже,
Зважся жить або не жить,—
І каміння закричить,
І запаляться байдужі.

Встань, піди — і ляжуть гори,
І розстеляться яри,
І тебе самі вітри
Понесуть в ясні простори.”
― Олександр Олесь, Поетичні твори. Лірика. Поза збірками. З неопублікованого. Сатира

“Інтелігенція, що й до цього часу, власне кажучи, ще
не витворила національної ідеології, хоч за якісь невиразні, обдерті, впівголоса промимрені гасла — пролила ріки народної крові (благо, що сліпий!); інтелігенція, що не тільки не знає й не хоче знати багатств європейської культури, але й має дуже абстрактне, а часом й зовсім протилежне уявлення про могутні й необроблені руди власної культури; інтелігенція, що, належачи до, може, найбільш артистичного й аристократичного на світі народу, — й досі дивиться на мистецтво з своєї «демократичної» височини як на буржуазний забобон і дитячу забавку (а тому пише вірші, як танцює гопака, й танцює гопака, як пише вірші), — така інтелігенція годі щоб уявляла собі сьогодні першорядне значення плацдарму національної культури на фронті української визвольної боротьби, першорядне (авангардне) значення
національного мистецтва…”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“…замість того, щоб поставити Шевченка фундаментом національної культури, щоб підкреслити в нім його особисту високу культурність — поета, що стоїть поруч Міцкевича й Пушкіна, лауреата Академії мистецтв, значного артиста, маляра і найвизначнішого майстра-гравера, — українське суспільство приклало всіх зусиль, щоб низвести його до ступеня «самоучки», «талановитого мужика» і взагалі якогось напіввундеркінда.
Найтрагічніше ж полягало в тім, що все це робилося bona fide, від щирого серця…”
― Євген Маланюк, Вибрані твори

“Шевченко — Прометей, Шевченко — голос національних глибин, крик душі поневоленої нації.
Шевченко — постать, сказати б, вулканічного походження. Але Шевченко при всій своїй грандіозності, а власне, завдяки своїй грандіозності, ще не робить літератури.”
― Євген Маланюк, Вибрані твори