Віта

“«Він лякав мене ще з дитинства. Мій дядько називав його Машиною Привидів. Безтілесні голоси. Я боявся його до смерті. І в подальшому житті я не міг спокійно ним користуватись. Телефон здавався мені якимось нелюдським приладдям, яке може пропустити особистість людини через свої дроти, якщо захоче. А якщо не захоче, просто відфільтрує вашу особистість так, що голос, який дійде до іншого кінця дроту, буде холодним, як риба. Повним сталі, міді, пластику, чого завгодно, тільки не тепла і справжності. По телефону легко казати не те, що думаєш; телефон перекручує значення слів. Нажити ворога по телефону дуже легко. Ще, звісно, телефон – така зручна річ; просто він завжди поруч і вимагає, щоб ви зателефонували тому, хто не хоче, щоб йому надокучали. Друзі увесь час телефонували, телефонували і телефонували мені. Чорт, у мене не було вільного часу. Як не телефон, то телевізор, як не радіо, то фонограф. Як не телевізор, фонограф чи радіо, то фільми з кінотеатру за рогом, фільми, що проектуються на низькі купчасті хмари із перервами на рекламу. Дощ уже не дощ, а наче змилки якісь. Як не реклама на хмарах, то музична реклама з естради у кожному ресторані; музика і реклами в автобусах, якими я їздив на роботу. Як не музика, то переговори по інтеркому чи мій нічний жах – наручний радіопередавач, по якому друзі і дружина телефонували мені кожні п’ять хвилин. Що такого у цих «сучасних зручностях», що робить їх такими спокусливо зручними? "
"Вбивця”
― Рей Бредбері, Все літо наче день один. 100 оповідань. Том перший. Книга 1