Писати війну Quotes

“Жертви війни - це дуже особисті досвіди, які опрацьовує поволі колективна памʼять, а не риторична формула. Картинка же має здатність підмінити подію. Коли ми рефлексуємо війну, метафора стає поганим способом, правду кажучи, одним із найгірших. Сидить десь у глибокому тилу посередній поет і натхненно римує рядки штибу «вони прийшли у мій дім, вони спалили мою хату, вони убили мого брата», і ні, у нього нема братів і з хатою все нормально.

Але цей вірш пропонують читати людині, яка - припустімо - втратила брата на фронті, у якої - припустімо - домівка залишилася на тимчасово окупованих територіях. І фрази типу «ми всі померли в Маріупольському театрі» чи «нас усіх закатовано в Бучі» - якраз ті метафори, де репрезентація заступає досвід. Ні, ти не помер у Бучі. А от ці люди там загинули. Є покалічене тіло, а є мовний шаблон - і між ними колосальна розбіжність. Такого ж типу злоякісною матрицею стає для нашої війни відсилка до Другої світової. Коли травмовані війною люди вимагають визнати свої втрати, то це не слід трактувати як претензію на героїзацію нації. Це ж очевидно, правда? А визнання втрати, ба тут навіть травми, може бути дане лише ззовні.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Кожна війна має свою мову, точніше - кожна війна обнуляє мову, змушує винаходити її наново, створює з уламків і скалок. Письменники, які пишуть війну (не про війну, а саме війну - це різні підходи), виробляють смисли: вони розказують конкретні приватні «небатальні» історії й так руйнують уявлення про війну як про абстрактне неперсоніфіковане зло. Кожна війна вимагає своєї мови. Та, зрештою, здається, формується з цих книжок одне таке пекуче «есперанто», на жаль, здебільшого зрозуміле всім свідкам-учасникам війни.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Травма - це не тоді й не те, що спричиняє нам біль. Травма - це те, що з болем, який ми пережили, зробить потім наша свідомість, а згодом наша памʼять.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Гаміні каже, що люди, які не жили всередині війни, уявляють собі її, наче в кіно побачили, і то було кіно не про комбатантів, а про якихось військових журналістів з Америки. Герой сідає в літак, кидає прощальний погляд довгим планом на країну, якийсь умовний Вʼєтнам розчиняється в хмарах, герой летить додому, де напише книжку про війну, що для нього закінчилася.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Той, хто фіксує несправедливість, не стає автоматично елементом відновлення справедливості. Засвідчити - не значить відплатити за зло, але значить отримати прощення. Ми ніколи не прочитаємо і не напишемо всієї правди про війну - це досвід за межею терпіння, який повною мірою пережили ті, хто в війні не вижив.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Скільки разів під час війни ви чули, а то і говорили вголос чи про себе фразу «добре, що мама / тато / бабуся / дідусь до такого не дожили»? Розумієте точно зміст такого жорсткого висловлювання, правда ж? Їм не доведеться зберігати памʼять про вас у разі вашої смерті. Це такий вимір любові-піклування, доступний тільки в досвідах війни.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Вони стверджують, що після геноцидних війн, війн, що супроводжуються страшними злочинами та ідеологічними викривленнями реальності, особливою цінністю для спільнот - політичною цінністю, в сенсі публічною, обговорюваною і розділеною, може бути право не бути зціленими. Дослідники травми час до часу запитують і не можуть знайти повної відповіді, чому нам так складно захоплюватися людьми, які пережили тортури і не чинили спротиву, хто підкорився страху і вижив завдяки страху.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“В укриттях, коли ховалися від килимових бомбардувань, обовʼязково хтось розказував жарти, а хтось із них реготав.

Сміялися саркастично, дотепи ті були чорні й абсурдні, але гумор і насилля завжди були поруч, ішли пліч-о-пліч. Мааруф підмічає: сміх давав відчуття внутрішньої свободи, він був захистом від війни; сміх давав силу:

«Розказувати анекдоти тоді, коли тебе намагаються убити - то була наша вища форма спротиву»; сміх надавав контроль над собою й іншим, з усіх видів сміху найбільше в часи війни цінується насмішка: «Ну ок, я помру за хвилину, але зараз я збираюся обстібати того, хто мене вбиває».

І наразі Мааруф дякує своєму підсвідомому за це: «Саме це надає мені безпечне укриття, коли я пишу про війну, замість того, щоби плакати чи жахатися, я, виявляється, умію сміятися - ви не уявляєте, як це боляче».”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Страх яка символічна сцена. У письмі війни (на відміну від романів про війну) майже ніколи жертвенна памʼять не реалізується в ідеї мучеництва. Себто, герой - переможений чи переможець - загинув за свою країну і це завжди смерть заради чогось, а не смерть, що її хтось спричинив, герой віддав життя і приніс народові найцінніший дар. Ні, цього в письмі війни нема. Мучеництво не може реалізуватися в ситуації, коли зло спричиняють людині, яка не має вибору, прийняти його чи ні, жертва радикально асиметричного насилля не презентується як героїчна (принаймні не зараз, не в прозі сучасних воєн).”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Коли Зейнова Нура опиняється у відносно спокійному місті, бо її рідне ледь не з лиця землі стерли, то фіксує в собі дивне бажання: вона хоче зупиняти незнайомців на вулиці і розповідати їм, що її будинку більше нема, що її дім зруйнований, а вони тут продовжують кудись йти і щось робити, наче нічого не сталося...”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Світ мав би репнути від історій, розказаних у чергах на блокпостах.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Обʼєктивність - це лише готовність читача розділити авторський погляд на події. Обʼєктивність - це збіг перспектив. Є досвід, є його інтерпретація, яка стає згодом частиною досвіду, і є контекст, який впливає на інтерпретатора.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“За розмиванням «культурних кордонів» у межах кожної окремої біографії в «Срді» стоїть колосальної вразливості думка: коли зникає відчуття індивідуальної відповідальності, то на його місці зароджується хибна певність про колективне прощення. Так, наче в пекло - за індивідуальним запрошенням, а от у рай - загальним списком уже. А до пекла тут ніхто, звісно, потрапляти не планує.”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Він тепер переконаний, що знає, як жити на війні. Він помиляється.

На могилі матері Джібле злиться: друзі, які за нею пильнували, доглядальниця, яку він з США оплатив, ніхто йому не зателефонував і не повідомив, що стан дуже старої жінки погіршується; він сам час до часу дзвонив сусідам матері, але ті теж нічого конкретного не казали. Джібле злиться: чому вони всі такі байдужі до його почуттів! Уявили собі місто, в якому тривають бої, чи згадали собі таке місто? Від старості помирає жінка. Її треба зараз спробувати підтримати і дати гідно піти, у місті нема навіть їжі, не те що ліків.

Її треба буде поховати, а в місті стільки мертвих тіл щодня, що грифи і марабу ще двадцять років житимуть на центральних вулицях, наче ті голуби в Венеції. Саме цієї миті треба шукати можливість телефонувати її синові в США. Який приїде лише через десять років... Усе ж ясно, правда?”
― Ганна Улюра, Писати війну

“У Могадишо дуже багато собак - зголоднілих, покинутих, небезпечних. Одна сука народжує просто на вулиці, Джібле допомагає песиці та її цуценяті. Дуже щемка сцена: зголодніла собака, яка родить посеред війни. Та і в принципі: голодні пси на руїнах - це один із найрозповсюдженіших спосіб уявити собі війну. Але не цю війну, ну от не саме цю війну.

У Могадишо не може бути зграй собак. Це мусульманське місто, місто, де діє шаріат. Мати справу з псами - означає забруднитися, осквернити себе і свій дім. У місті були пси, яких покидали немусульмани, що втікали від війни. Цих псів дуже скоро відстріляли. Фарах не може цього не знати. Але він вводить сцени зі здичавілими собаками на руїнах і з сукою, що народжує під обстрілами. Ну, бо таким є світ зайди Джібле, значить, він має реалізуватися в Могадишо - «на вимогу».”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Одна з героїнь розказує про те, як вороже сприймають південці тих, хто повертався, як на всі коментарі щодо соціального і політичного життя колишні втікачі отримували риторичне питання: «Чи вам відомо, що ми тут виборювали собі свободу?»”
― Ганна Улюра, Писати війну

“Бути нейтральним оповідачем - знак привілейованого стану. Коли ти пишеш про війну в будь-якій граній країні, яким би літнім малятком ти не був, дозволити собі нейтрально потеревенити про війну, піднятися над битвою, даруйте, ти не можеш. А з часом і не захочеш. Бути упередженим оповідачем - о, це так само привілей.”
― Ганна Улюра, Писати війну