“Жертви війни - це дуже особисті досвіди, які опрацьовує поволі колективна памʼять, а не риторична формула. Картинка же має здатність підмінити подію. Коли ми рефлексуємо війну, метафора стає поганим способом, правду кажучи, одним із найгірших. Сидить десь у глибокому тилу посередній поет і натхненно римує рядки штибу «вони прийшли у мій дім, вони спалили мою хату, вони убили мого брата», і ні, у нього нема братів і з хатою все нормально.

Але цей вірш пропонують читати людині, яка - припустімо - втратила брата на фронті, у якої - припустімо - домівка залишилася на тимчасово окупованих територіях. І фрази типу «ми всі померли в Маріупольському театрі» чи «нас усіх закатовано в Бучі» - якраз ті метафори, де репрезентація заступає досвід. Ні, ти не помер у Бучі. А от ці люди там загинули. Є покалічене тіло, а є мовний шаблон - і між ними колосальна розбіжність. Такого ж типу злоякісною матрицею стає для нашої війни відсилка до Другої світової. Коли травмовані війною люди вимагають визнати свої втрати, то це не слід трактувати як претензію на героїзацію нації. Це ж очевидно, правда? А визнання втрати, ба тут навіть травми, може бути дане лише ззовні.”