“В укриттях, коли ховалися від килимових бомбардувань, обовʼязково хтось розказував жарти, а хтось із них реготав.

Сміялися саркастично, дотепи ті були чорні й абсурдні, але гумор і насилля завжди були поруч, ішли пліч-о-пліч. Мааруф підмічає: сміх давав відчуття внутрішньої свободи, він був захистом від війни; сміх давав силу:

«Розказувати анекдоти тоді, коли тебе намагаються убити - то була наша вища форма спротиву»; сміх надавав контроль над собою й іншим, з усіх видів сміху найбільше в часи війни цінується насмішка: «Ну ок, я помру за хвилину, але зараз я збираюся обстібати того, хто мене вбиває».

І наразі Мааруф дякує своєму підсвідомому за це: «Саме це надає мені безпечне укриття, коли я пишу про війну, замість того, щоби плакати чи жахатися, я, виявляється, умію сміятися - ви не уявляєте, як це боляче».”