Нариси Дніпра Quotes

“... Мене однак здивувало, що замість звичайного супу в мисці було молоко. Голодному, однак, розмірковувати нема чого. Куштую — не відразливо, але з дна миски витягаю ложку вишень.

— Що це? — Запитую.

— Кірш-зуппе, — відповідає господиня.

Поєднання вишень з молоком мені здалося трохи дивним, але я, втамувавши перший голод, попросив пити. Мені подали склянку густих вершків. Я подумав, що, можливо, справді після кірш-зуппе не варто вживати іншого питва, і спорожнив склянку. Другою стравою була дуже жирна і дуже смачна шинка на кшталт вестфальської, яку колоністи готують напрочуд майстерно. Після шинки йшла печеня з якимсь солодким соусом.

— Герр задоволений обідом? — запитала господиня.

— Дуже, але чи не можна приготувати інший суп і замість вершків подавати для пиття воду.

Наступного дня знову був поданий молочний суп, однак уже не з вишнями, а з якимось іншим плодом, порізаним на дрібні шматочки.

— Що це? — питаю.

— Бірн-зуппе.

Це значить — молоко, зварене з недозрілими грушами, які впали з дерева, але юшка здалася мені з голоду принаймні не відразливою. Далі за звичаєм ішли шинка і печеня.

Я знову попросив змінити суп і пояснив, що бажав би з картоплею; наступного дня суп був дійсно з картоплею, але звареною на молоці, і перед тим, як потрапити в суп, попередньо обсмаженої на маслі. Одним словом, за цей наїдок я поплатився жорстокою кримською лихоманкою, і після того, коли буваю в колоніях, вже сам ретельно вивчаю раціон для свого обіду і навіть купив в Одесі кулінарну книгу, хоча вона виявилися для мене цілковито непотрібною.”
― Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Нариси Дніпра

“— Я ж вам кажу, що вони усі письменні, у всіх є годинники, і все роблять по годинах. Та й порядки у них мудруваті, чорт їх забирай! Ми ніколи не зуміємо зрівнятися з німцями. Та ось хоча б їхня оранка: виїде орати — а то кіньми — на яке хочеш тверде поле. Дивишся, бісова німота ледь не тюпки бігає за плугом, і не встигнеш оком змигнути, як він і наорав десятину, а там запряг коней, зложив плуга на фургон і їде собі додому, хоч і за десять верст.

— Для цього ж не потрібно бути письменним.

— Знаю, але я хоч і письменний, а не вмію цього робити. Як його орати кіньми? Мій прадід, дід і батько орали волами, та й усі добрі люди...

— Це нічого не значить, що дід і батько...

— Даруйте, та як його й завести таких коней! Господар боїться купити коника. Ледь завів щось порядне, одразу візьмуть і заїздять. Черга чи не черга, а давай, та ще як трапиться — під яке начальство. Ви хіба не знаєте, як бігає ваше начальство!.. Прогонів, якщо там хто й платить, ми ніколи не бачимо: старшина і писар проп'ють, а з них не отримаєш, а ти утримуй справно коня і упряж.

— Мені здається, і волами можна наорати непогано, і я знаю чимало людей, котрі могли б перейняти деякі корисні звичаї та не хочуть...

— Є, що й не хочуть. Воно й то сказати, побудуй собі, наприклад, добру хату, то і її не побачиш: віддай то під начальство, то під постій. А ось я й небагата людина, а думаю собі збудувати німецьку машину (вітряк). Треба правду сказати — німець здере дорого, та якщо вже побудує, так і онуки дякуватимуть. Ну що ж? Машина машиною, а жити нам не виходить як німцям — у нас інші звичаї.

<...>

— Ну, в них, якщо, наприклад, людина розбагатіє — то нічого, живе собі та Бога хвалить; у них свої порядки, а шульц, це ніби наш старшина, порядкує чесно і по совісті. В них там і велике начальство є, і теж нічого. Там, якщо зловлять якогось волоцюгу, то не прибіжить становий і не почне призначати сторожами найбагатших людей, а по черзі...”
― Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Нариси Дніпра

“Днями мені розповідав один з найшляхетніших людей, голова К—ськой кримінальної палати, що коли він був на посаді П—ського предводителя, в його повіті знадобилося збудувати невеликий місток.

— Зробивши для себе кошторис, — розповідав він, — я написав до начальства. Через деякий час з'являється будівельник, нахабнуватий молодик, і розкланюється зі мною украй чемно.

— Скільки треба грошей на побудову? — запитав я.

— Думаю, що 900 карбованців, а там побачимо, можливо, буде треба й додати.

— Мені здається, — заперечив я, — що достатньо 400.

— Даруйте! — і будівельник почав жваво обчислювати вартість і кількість матеріалів.

— Але я вам доведу, що збудую за 400.

Чемний молодик став у величну позу і з іронічною посмішкою сказав:

— Можливо, але ж у вас його не приймуть.

Це мене розлютило, і почав доводити, що приймуть неодмінно, бо почали минати часи, коли відкриті зловживання здійснювалися безкарно. Тоді чемний молодик змінив тон і почав просити, тому що заплатив 200 карбованців за це відрядження.”
― Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Нариси Дніпра

“Річ у тім, що в овідіопольської церкви дзвін розбитий і видає дуже негармонійні звуки. Матроси [окремий стан особисто вільних матросів], як побожний народ, вирішили пожертвувати на дзвін усю суму, належну їм за провіант і за вози, і подали прохання. У листопаді минулого року його ще не було задоволено — як кажуть, тому, що гроші, належні їм, пропали з поліції! Як це вже сталося, не знаю, відомо лише, що й через півтора року після укладення миру [в Кримській війні] матроси ще нічого не отримали за провіант і вози.”
― Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Нариси Дніпра