“— Я ж вам кажу, що вони усі письменні, у всіх є годинники, і все роблять по годинах. Та й порядки у них мудруваті, чорт їх забирай! Ми ніколи не зуміємо зрівнятися з німцями. Та ось хоча б їхня оранка: виїде орати — а то кіньми — на яке хочеш тверде поле. Дивишся, бісова німота ледь не тюпки бігає за плугом, і не встигнеш оком змигнути, як він і наорав десятину, а там запряг коней, зложив плуга на фургон і їде собі додому, хоч і за десять верст.

— Для цього ж не потрібно бути письменним.

— Знаю, але я хоч і письменний, а не вмію цього робити. Як його орати кіньми? Мій прадід, дід і батько орали волами, та й усі добрі люди...

— Це нічого не значить, що дід і батько...

— Даруйте, та як його й завести таких коней! Господар боїться купити коника. Ледь завів щось порядне, одразу візьмуть і заїздять. Черга чи не черга, а давай, та ще як трапиться — під яке начальство. Ви хіба не знаєте, як бігає ваше начальство!.. Прогонів, якщо там хто й платить, ми ніколи не бачимо: старшина і писар проп'ють, а з них не отримаєш, а ти утримуй справно коня і упряж.

— Мені здається, і волами можна наорати непогано, і я знаю чимало людей, котрі могли б перейняти деякі корисні звичаї та не хочуть...

— Є, що й не хочуть. Воно й то сказати, побудуй собі, наприклад, добру хату, то і її не побачиш: віддай то під начальство, то під постій. А ось я й небагата людина, а думаю собі збудувати німецьку машину (вітряк). Треба правду сказати — німець здере дорого, та якщо вже побудує, так і онуки дякуватимуть. Ну що ж? Машина машиною, а жити нам не виходить як німцям — у нас інші звичаї.

<...>

— Ну, в них, якщо, наприклад, людина розбагатіє — то нічого, живе собі та Бога хвалить; у них свої порядки, а шульц, це ніби наш старшина, порядкує чесно і по совісті. В них там і велике начальство є, і теж нічого. Там, якщо зловлять якогось волоцюгу, то не прибіжить становий і не почне призначати сторожами найбагатших людей, а по черзі...”