Ми помрем не в Парижі Quotes

“БУЗОК

Перший спогад життя — кущ бузку за вікном.
Кущ, старий інвалід, вигріває кістки на осонні,
бо ж обломаний цвіт все зв'яв на столах, підвіконні,
на підлозі будинку, повитого сонцем і сном.

Тепла, чорна земля — там є жук і надщерблене скло...
А вгорі павутиння і темно-зелене, лискуче
листя, кругле якесь; і тривожне якесь, неминуче
почутя, що схопило й на ноги тебе підвело.

Мамо, мамо! — кричиш і все ближче широкі, ясні —
вже вони над тобою — ті бганки м'якої тканини,
що в солодкій знемозі хапаєш руками дрібними,
і минають,минають у бганки занурені дні.

Піднімай же лице — ти занурив його у тепло
золотого нічого, що м'яко стікає між руки:
воно сліз ре вбере і не стлумить дорослої муки —
це ніде, це ніщо, це ніколи того не було.

Бідне серце людське, беззахисне дитя,
кущ обламаних віт, фіолетове мужнє коріння —
стій же міцно, не бійся, не жди золотого проміння:
є лиш те, що тепер.
Тільки це і є життя”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“ОСІНЬ

Високий і сутулий, і худий
цей образ осені, цей жовтень, це палання
гаїв багряних, це протистояння
морозної і слізної води

На берегах печальної Європи,
її старечих стомлених морів
опівночі спадає сивий попіл
із сигарет мрійливих юнаків.

Які думки бентежать їхні лиця,
про що говорить це серцебиття
під светрами?...
Велика таємниця —
на жертву налаштоване життя!

Невже в наш час героїки блідої,
спокус матеріальних і розваг
ще виростають діти, як герої
легенд народних, сяючих звитяг?

Між демонстрантів на майданах людних,
заради слів, оголених, мов кров,
іще поети розривають груди
естетик мертвих і дрібних промов!

О, я люблю цю романтичну осінь!
Во і'мя правди поколінь нових —
ці світлооокі і жорстковолосі
видіння оркестрантів світових!

І злочин вірить, що слабка людина,
І злочин думать, що життю кінець,
коли хвилює музика єдина
мільйони їй довірених сердець!”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“Елегія Пікассо

...Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
безшумний сніже, темними вустами,
мостами, наче сплетеними снами,
дахами;

стоять сади холодної слюди
в одежі білій з чорними руками...
Так розбуди
цей ранок понад нами:

художнику, іще ти молодий,
іди ж туди є, де стомлені і бідні,
бездомні діти і сліпці безрідні,
жінки безлюбі, матері негарні -
в нічліжки, божевільні і лікарні,
в пивнички,
в сльози в'ялої води.
Художнику, іще ти молодий,
ще знаєш сам знедоленість і вбогість,
мансарди вогкий пил, і пил, і вогкість,
стілець і ліжко.
А в осінню тьму -
друг у кав'ярні в голубім диму.

...Куди летять ці голубі кав'ярні,
куди бредуть ці почуття рожеві,
ці акробати мандрівні і ніжні?
— У зрілість, так, у спокій, у достаток,
у спогади прославлених майстрів.-
Про що говорять дві сестри в обіймах,
дволике людство, і святе, і грішне?
— Про зрілість, так, про хруск того портрета
останнього, плямистого, як світ...

В кубічних віллах сонце пересохле —
це старість, це здобуток, це якась
оригінальна втрата юних літ.

...Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
безшумний сніже. Як життя минає!
Як шелестить слюда, як опадає,
оголюючи нерви-дерева!..

Ні молодість, ні старість не вгадає,
чого шука в житті душа жива”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“Віск тоненький, віск гарячий
новорічної свічі,
Що гориш ти, що ти значиш,
що лепечеш уночі?

Чи з глибин бажань дитячих
світиш ти, як помаранч?
Віск тоненький, віск гарячий,
усміхнися і не плач!

Чи зі старості моєї
подаєш ти знак мені
снів безсонних лінією
на розпластаній стіні?

...На ялині ворон кряче,
сніг і вітер. І вгорі
опливає віск гарячий
новорічної зорі”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“Червоний вагон

не бійся
це тільки подих тільки мить
угору в гори

це потяг
самотня гра в короткий сон
у горах спинений вагон
маленька помилка підкреслена червоним

відкрийся
ніхто на тебе не зважа
у кожного своя душа
свої самотні помилки і межі смерті

це просто
з гори униз неначе сон
червоноколірний вагон
не бійся”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“БУЗОК

Перший спогад життя — кущ бузку за вікном.
Кущ, старий інвалід, вигріває кістки на осонні,
бо ж обломаний цвіт все зв'яв на столах, підвіконні,
на підлозі будинку, повитого сонцем і сном.

Тепла, чорна земля — там є жук і надщерблене скло...
А вгорі павутиння і темно-зелене, лискуче
листя, кругле якесь; і тривожне якесь, неминуче
почутя, що схопило й на ноги тебе підвело.

Мамо, мамо! — кричиш і все ближче широкі, ясні —
вже вони над тобою — ті бганки м'якої тканини,
що в солодкій знемозі хапаєш руками дрібними,
і минають,минають у бганки занурені дні.

Піднімай же лице — ти занурив його у тепло
золотого нічого, що м'яко стікає між руки:
воно сліз ре вбере і не стлумить дорослої муки —
це ніде, це ніщо, це ніколи того не було.

Бідне серце людське, беззахисне дитя,
кущ обламаних віт, фіолетове мужнє коріння —
стій же міцно, не бійся, не жди золотого проміння:
є лиш те, що тепер.
Тільки це і є життя”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“ОСІНЬ

Високий і сутулий, і худий
цей образ осені, цей жовтень, це палання
гаїв багряних, це протистояння
морозної і слізної води

На берегах печальної Європи,
її старечих стомлених морів
опівночі спадає сивий попіл
із сигарет мрійливих юнаків.

Які думки бентежать їхні лиця,
про що говорить це серцебиття
під светрами?...
Велика таємниця —
на жертву налаштоване життя!

Невже в наш час героїки блідої,
спокус матеріальних і розваг
ще виростають діти, як герої
легенд народних, сяючих звитяг?

Між демонстрантів на майданах людних,
заради слів, оголених, мов кров,
іще поети розривають груди
естетик мертвих і дрібних промов!

О, я люблю цю романтичну осінь!
Во і'мя правди поколінь нових —
ці світлооокі і жорстковолосі
видіння оркестрантів світових!

І злочин вірить, що слабка людина,
І злочин думать, що життю кінець,
коли хвилює музика єдина
мільйони їй довірених сердець!”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“Елегія Пікассо

...Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
безшумний сніже, темними вустами,
мостами, наче сплетеними снами,
дахами;

стоять сади холодної слюди
в одежі білій з чорними руками...
Так розбуди
цей ранок понад нами:

художнику, іще ти молодий,
іди ж туди є, де стомлені і бідні,
бездомні діти і сліпці безрідні,
жінки безлюбі, матері негарні -
в нічліжки, божевільні і лікарні,
в пивнички,
в сльози в'ялої води.
Художнику, іще ти молодий,
ще знаєш сам знедоленість і вбогість,
мансарди вогкий пил, і пил, і вогкість,
стілець і ліжко.
А в осінню тьму -
друг у кав'ярні в голубім диму.

...Куди летять ці голубі кав'ярні,
куди бредуть ці почуття рожеві,
ці акробати мандрівні і ніжні?
— У зрілість, так, у спокій, у достаток,
у спогади прославлених майстрів.-
Про що говорять дві сестри в обіймах,
дволике людство, і святе, і грішне?
— Про зрілість, так, про хруск того портрета
останнього, плямистого, як світ...

В кубічних віллах сонце пересохле —
це старість, це здобуток, це якась
оригінальна втрата юних літ.

...Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
безшумний сніже. Як життя минає!
Як шелестить слюда, як опадає,
оголюючи нерви-дерева!..

Ні молодість, ні старість не вгадає,
чого шука в житті душа жива.”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“Червоний вагон

не бійся
це тільки подих тільки мить
угору в гори

це потяг
самотня гра в короткий сон
у горах спинений вагон
маленька помилка підкреслена червоним

відкрийся
ніхто на тебе не зважа
у кожного своя душа
свої самотні помилки і межі смерті

це просто
з гори униз неначе сон
червоноколірний вагон
не бійся”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі

“Віск тоненький, віск гарячий
новорічної свічі,
Що гориш ти, що ти значиш,
що лепечеш уночі?

Чи з глибин бажань дитячих
світиш ти, як помаранч?
Віск тоненький, віск гарячий,
усміхнися і не плач!

Чи зі старості моєї
подаєш ти знак мені
снів безсонних лінією
на розпластаній стіні?

...На ялині ворон кряче,
сніг і вітер. І вгорі
опливає віск гарячий
новорічної зорі”
― Наталка Білоцерківець, Ми помрем не в Парижі