“БУЗОК

Перший спогад життя — кущ бузку за вікном.
Кущ, старий інвалід, вигріває кістки на осонні,
бо ж обломаний цвіт все зв'яв на столах, підвіконні,
на підлозі будинку, повитого сонцем і сном.

Тепла, чорна земля — там є жук і надщерблене скло...
А вгорі павутиння і темно-зелене, лискуче
листя, кругле якесь; і тривожне якесь, неминуче
почутя, що схопило й на ноги тебе підвело.

Мамо, мамо! — кричиш і все ближче широкі, ясні —
вже вони над тобою — ті бганки м'якої тканини,
що в солодкій знемозі хапаєш руками дрібними,
і минають,минають у бганки занурені дні.

Піднімай же лице — ти занурив його у тепло
золотого нічого, що м'яко стікає між руки:
воно сліз ре вбере і не стлумить дорослої муки —
це ніде, це ніщо, це ніколи того не було.

Бідне серце людське, беззахисне дитя,
кущ обламаних віт, фіолетове мужнє коріння —
стій же міцно, не бійся, не жди золотого проміння:
є лиш те, що тепер.
Тільки це і є життя”