“Елегія Пікассо

...Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
безшумний сніже, темними вустами,
мостами, наче сплетеними снами,
дахами;

стоять сади холодної слюди
в одежі білій з чорними руками...
Так розбуди
цей ранок понад нами:

художнику, іще ти молодий,
іди ж туди є, де стомлені і бідні,
бездомні діти і сліпці безрідні,
жінки безлюбі, матері негарні -
в нічліжки, божевільні і лікарні,
в пивнички,
в сльози в'ялої води.
Художнику, іще ти молодий,
ще знаєш сам знедоленість і вбогість,
мансарди вогкий пил, і пил, і вогкість,
стілець і ліжко.
А в осінню тьму -
друг у кав'ярні в голубім диму.

...Куди летять ці голубі кав'ярні,
куди бредуть ці почуття рожеві,
ці акробати мандрівні і ніжні?
— У зрілість, так, у спокій, у достаток,
у спогади прославлених майстрів.-
Про що говорять дві сестри в обіймах,
дволике людство, і святе, і грішне?
— Про зрілість, так, про хруск того портрета
останнього, плямистого, як світ...

В кубічних віллах сонце пересохле —
це старість, це здобуток, це якась
оригінальна втрата юних літ.

...Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
безшумний сніже. Як життя минає!
Як шелестить слюда, як опадає,
оголюючи нерви-дерева!..

Ні молодість, ні старість не вгадає,
чого шука в житті душа жива.”