Srda pjeva, u sumrak, na Duhove Quotes

“У певні роки життя, таке вже правило, принаймні в останні сто з гаком років, приходять до тебе й кажуть: місто, в якому ти народився, більше не твоє, бо ти з нього поїхав, а в тому, де ти оселився і де тебе п'ятдесят років шанували і любили, радять повертатися туди, звідки приїхав, і дивляться на тебе, як на зайду, наче ти вчора останнім нічним поїздом із фанерною валізкою в руці прибув на їхній вокзал. Радять знайти табір, хоча й добре знають, що ти ніякий не кочівник, що прив'язаний до одного-єдиного місця, де живеш, того, де є твоя шафка для взуття, холодильник і журнальний столик, але ні, забирайся з тим табором з їхнього міста, куди — сам обирай, а найліпше — до бісової матері. У певні роки життя, зазвичай уже тоді, коли ти кинув якір, кілька разів у паспорт вклеїв нову фотографію, придбав собі вудку і перезнайомився з усіма, розумієш, що ти десь прикро помилився, бо просто-на-просто ти нетутешній. Розумієш, що місця, звідки походиш, більше нема і що стан речей ніяк інакше, ніж твоєю смертю, не можна виправити. У великих містах є цвинтарі чужинців. Коли помреш, знову матимеш сякий-такий шмат своєї землі.”
― Міленко Єрґович, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“Тільки ненависть між людьми впізнається без слів. Усе інше може бути обманом, хибним враженням, для всього іншого людей треба добре знати, щоб судити про чужі почуття, тільки ненависть можна визнати справжньою, автентичною, навіть не знаючи тих, що ненавидять.”
― Міленко Єрґович, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“То був саме той короткий період після переселення до нового міста і нової країни, коли людина почувається майже безсмертною, бо вважає, що її тут нічого не стосується. Щойно країна і місто перестають бути чужими, щойно людина запам'ятовує назви вулиць і вже не мусить питати, де тут пошта, а де центральна площа, починаються образи й приниження.”
― Міленко Єрґович, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“Смерть, як не глянь — явище заразне, інфекція, сильніша від віспи, а найперше передається вітанням, помічанням, констатацією. Смерть заразна як національність. Смерть спочатку настає як невидимість, а вже потім доводиться мати справу з трупом і некрологом.”
― Miljenko Jergović, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“Але, на відміну від четників з минулої війни, які стали тим, ким стали, за конкретних історичних обставин та в контексті ширших соціальних та етнічних конфронтацій четники генерала Гароні і його старечої дивізії ніби самі себе створили із власного божевілля й відчуття життєвої нереалізованості, зі страху смерті, яка наближалася, після якої не було нічого. Створили себе-четників, і ще тільки треба було створити усташів, щоб таким чином повернутися в молодість. Партизани нікому не потрібні були, бо партизани — за всіх, навіть за тих, що проти них, вони були скомпрометованим і немилим синонімом заблуди.”
― Miljenko Jergović, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“Пізніше небіж йому пояснював, що ТМС «Крижанич» не виступатиме проти росіян, якраз навпаки, заступатиметься за росіян, українців, молдаван та інших, які в Хорватії опиняться у Крижаничевій ситуації, а дядько на це йому холодно відказав, що тоді все ще гірше, ніж він думав, бо хіба ж хтось нормальний у сучасній Хорватії буде заступатися за росіян.”
― Miljenko Jergović, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“Відколи країна опинилася ні в сих ні в тих, і не на Заході без кордонів, і не на Сході, з яким встановлено кордон, хорватська влада до молдаванок, росіянок, українок, азербайджанців, туркменів, курдів та інших не могла ставитись так само, як західні європейці, проганяючи їх без зайвих розмов і пояснень, не могли як невизначена східна демократія, насправді — прихована деспотія, що вирішує їхні проблеми у свій жорстокий спосіб. Навпаки, українцям і албанцям мусили продемонструвати свою вірність принципам гуманізму та повагу до людських прав, яка ніби показує, що Хорватія належить до багатої західної родини. Отже, мали, бодай теоретично, краще ставитись до своїх злиденних, голодних, хворих і девіантних східних братів, ніж країни Заходу. Парадоксально, але в такий спосіб хорватське суспільство лікувалося від свого щоденного побутового, домашнього фашизму.”
― Miljenko Jergović, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“Кожна людина, чи то найчесніший пан, чи останній розбійник, геній чи шлемазл, прошак чи Зденко Прімісил, має той єдиний важливий життєвий принцип: не користуватися службовим авто, не переходити вулицю на червоне світло, не купувати німецького майонезу, і дотримується його, того принципу, як чогось найважливішого в житті. Це і є найважливіше, бо в тій затятості, у дріб'язковій чесності та ще дрібнішому церемоніалі життєвого порядку — вся повага людини до самої себе. Одного разу порушивши той свій принцип, людина стає кимось іншим або взагалі перетворюється на ганчірку.
Або ж це все тільки виправдання і пояснення власної дурості.”
― Miljenko Jergović, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“У певні роки життя, якщо людині щастить — тоді якомога пізніше, стається так, що втрачаєш батьківщину, материзну й коріння, і вже більше не знаєш, хто ти й звідки, і куди б не прийшов, у які двері не постукався б, звідусіль тебе женуть, як чужинця.”
― Міленко Єрґович, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“Тому, хто не вміє забувати, і згадувати нема чого.”
― Міленко Єрґович, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“Людина ніколи не може бути певна, що її ім'я помре разом із нею. Деякі імена живуть бурхливішим життям, ніж власники, що колись їх носили.”
― Міленко Єрґович, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove

“То був час, коли в людях почав прокидатися страх смерті, але не той страх, що його має кожна розумна істота після того, як у п'ять-шість років уперше подумає, що все має свій кінець і що за тим кінцем немає нічого, але страх насильницької смерті, від пострілу чи ножа, страх перед людьми в уніформі, перед тим, що потойбіч від життя порядного громадянина найгіршим варіантом є вже не ув'язнення та виключення з суспільства, ні — потойбіч голод, табори, комендантська година і все те, що досі існувало тільки в кіно та у спогадах старих.”
― Міленко Єрґович, Srda pjeva, u sumrak, na Duhove