“Відколи країна опинилася ні в сих ні в тих, і не на Заході без кордонів, і не на Сході, з яким встановлено кордон, хорватська влада до молдаванок, росіянок, українок, азербайджанців, туркменів, курдів та інших не могла ставитись так само, як західні європейці, проганяючи їх без зайвих розмов і пояснень, не могли як невизначена східна демократія, насправді — прихована деспотія, що вирішує їхні проблеми у свій жорстокий спосіб. Навпаки, українцям і албанцям мусили продемонструвати свою вірність принципам гуманізму та повагу до людських прав, яка ніби показує, що Хорватія належить до багатої західної родини. Отже, мали, бодай теоретично, краще ставитись до своїх злиденних, голодних, хворих і девіантних східних братів, ніж країни Заходу. Парадоксально, але в такий спосіб хорватське суспільство лікувалося від свого щоденного побутового, домашнього фашизму.”