Tasia > Tasia's Quotes

“Колись моя подруга мені сказала, що наша психіка тримається на чотирьох опорах: родина, друзі, робота та особисте життя. Відсутність хоча б однієї з них загрожує успішній життєдіяльності. У моєму випадку бракувало роботи, родини та гармонійного особистого життя. У Юлиному - майже всього. Хоча я тоді й не розуміла, наскільки мені пощастило з моїми опорами. Однак, мабуть, підсвідомо це змушувало мене рухатися далі. Тому, покидаючи палату №9, я бачила відчай у Юлиних очах. Вона наче розуміла - я рухаюся далі, а вона залишається на місці.”
― Ксенія Фукс, По той бік сонця

“Із часом закінчуються навіть сльози. Розмови та скарги не допомагають. Хворий розум гарячково починає шукати вихід і не знаходить його. Про що я тільки не думала в той час. Кинути роботу й перебратися в іншу країну, знову почати вчитися, поїхати волонтером у якусь гарячу точку, просто зникнути, не залишаючи слідів... Але куди? Як? І тут розум наштовхується на ймовірне вирішення проблеми... Сценарії прокручуються в голові зі швидкістю світла. А далі вже справа часу.”
― Ксенія Фукс, По той бік сонця

“Якщо в тебе немає депресії – ти посередність, тобто нецікавий та відсталий. Ось вирок сучасного суспільства. Мабуть, не варто звинувачувати цих людей, як і не можна звинувачувати їх за купівлю яблучної продукції, носіння вуді-аленівських окулярів та безрозмірних лахів. Всі ці люди не сприймають депресію як недугу. У світі, насправді, дуже мало людей, переконаних в існуванні цього захворювання, та від цього тільки гіршає, бо лише ті, хто насправді пережили такий стан, можуть зрозуміти, наскільки ця хвороба випалює всі найкращі якості в людині.”
― Ксенія Фукс, По той бік сонця

“Як любить казати Варвара Чередниченко, у нас у Спілці не три національності - українці, росіяни і євреї, - а чотири. Четверта національність - це жінки, і в явно приниженому стані. Взагалі – дивлюся я на карти, - вам, літературним дамам, іще довго – принаймні до кінця двадцятого століття – доведеться лишатися в меншості, бачу, лише в далекій перспективі ви відіграєтеся на чоловіках. Мабуть, аж у двадцять першому столітті. Але нас тоді вже не буде на цьому світі…”
― Марина Гримич, Клавка

“- От досі не можу збагнути: як він, той ортодоксальний містечковий єврей, збирав усі ті українофільські штучки! – Неля Мусіївна перескочила зі свого чоловіка на дідуся. – От шо йому було в голові? – останню фразу вона сказала з відчутним єврейським акцентом, який завжди симулювала, коли хотіла перевести розмову на жарт. – Міг би тримати ювелірну майстерню, щоб лишити своїй коханій онучці у спадок золото-діаманти. Так ні!”
― Марина Гримич, Клавка

“Але Єлизавета Петрівна не збиралася заспокоюватись.
- Треба стежити за мовою… - повчала вона. – От я тобі скажу… - вона затяглася папіросою. – Ти ж знаєш що я в таборах «ді-пі» працювала?
- Та тихо ти! – замахала на неї руками Неля Мусіївна. – Знаєм, знаєм. Не треба тут мені й Клавці бряжчати своїми енкаведистськими медалями… Тихше, «РОЛІТ нє спіт»! Знайшла чим хвалитися!..
- Та що ти мені рота затикаєш? Всій так про це знають!..- Прохорова розчервонілася. – Так от там, скажу тобі, справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила, як оце тебе зараз. То вони – і чоловіки, і жінки, і молоді, і старі – дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони, повір мені, далеко не жалюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це – сила. Вони по суті – хто? Біженці! Голодранці! Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах: не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все презирство до нас! А бачила б ти, як вони облаштували свої табори: практично зробили з них маленькі держави – зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити. Ось що таке буржуазні націоналісти! А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаба!”
― Марина Гримич, Клавка

“– Я – комуністка, як то кажуть, «по зову серця»… Мені близька за духом Ванда, з її чоловічим характером, мужнім підходом до справи, разом із тим я не поділяю її поглядів на українську мову. Я не розумію, навіщо їй треба було писати Сталінові гнівного листа, що у визволеному Львові за один 1939 рік відкрилися 70 нових українських шкіл. Адже до тридцять дев’ятого там було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. Я цього не розумію.”
― Марина Гримич, Клавка

“- Не «прилягу», а «приляжу»!!! Борець за російську секцію в Спілці українських письменників вживає українізми, та щей підсилює їх римою: «приляжу – поклажу»! Він навіть сам не помічає цього! От парадокс!
- Якщо чесно, я відразу теж не помітила, у нас на Євбазі всі так кажуть. І на київських робітничих слобідках! – розсміялася Єлизавета. – От курйоз так курйоз! А ти питаєш, Пашо, чого я не пишу «на великом и могучем».”
― Марина Гримич, Клавка

“«Той, хто «нагорі» приймає рішення про українську літературу, - це, напевно, сам Каганович», - переконувала себе вона. Й автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, який висів симметрично до Йосифа Віссаріоновича на стіні за спиною Бакланова.
Каганович з портрета дивився на неї суворим поглядом.
«Каганович? А чом би й ні? Он Йосиф Віссаріонович читає книжки, навіть не самі книжки, а рукописи і верстки книжок та журналів іще до того, як вони будуть видрукувані! У нього ж вистачає на це часу і сил? Чому Лазар Мойсейович не може? Може. Він же українською читає. Він же з того самого села, що й дядь-Гаврило. Кабани називається. Вірніше, називалися. Тепер це Кагановичі».”
― Марина Гримич, Клавка

“- Що тобі сказати, Клавочко, життя моє сіре й нецікаве! Що його розповідати?
- Ну, хоч мама у вас була?
- Була, - засміявся Бакланов.
- А батько?
- І батько був?
- Ну, то розкажіть про них.
- «Зараз скаже: народився і виріс я в бідній сільській родині. Був у наймах!..»
- - Ну, то що тобі сказати? Народився я в бідній селянській родині, в Херсонській губернії. Підріс – став наймитом!
«…Поступив у революційний гурток і був висланий у Сибір…»
- Потім поступив у ремісниче училище і в революційний гурток… Відсидів своє і мав іти етапом у Сибір, аж тут…
«…вибухнула революція».
- … вибухнула революція. Я звичайно, став у перших її лавах.
«Під час громадянської війни очолив Червоний загін».
- Під час громадянської війни воював у Червоній армії…
«Після того повернувся, вступив на вищі партійні курси…»
- А далі – інститут, вищі партійні курси… І так сходинка по сходинці… так і став тими, ким я є тепер…
«Про війну не розповідає. Значить, відсиджувався в тилу. Питати про це не буду. Про що ж його спитати ще?»
- А літературою давно цікавитесь?
- Усе своє життя. Ще хлопчиком…
«…ховав книжки під подушку від батьків…»
- … ховався в чулані…
«В комірчині», - поправила його Клавка подумки.
- В комірчині, - випарвився він. – Від батьків. А потім… - він затнувся, - революція, війна, партійна робота… Все не до того було… А от тепер, на цій посад, як прорвало…”
― Марина Гримич, Клавка

“…О, це була дивовижна історія, яка ще довго ходила за лаштунками Спілки і по квартирах РОЛІТу, обростаючи різними деталями. На загальних зборах письменників у серпні минулого року третій секретар ЦК Литвин розповів таку бувальщину: коли Оксана Ковальчук їздила в Болгарію, їй, мовляв, хотіли нав’язати український костюм. Литвин їй подзвонив і сказав: «Може, ви, Оксано Іванівно, прихопили б із собою український костюм?» А вона йому каже: «Навіщо, яж його ніколи не носила!» Але ЦК все-таки дістало їй цей костюм. Вона взяла його з собою і поїхала в Софію. Коли вона повернулася, Литвин спитав у неї: «Чи вдягали ви костюм?» А вона йому: «Та чи я здуріла? Адже кожен хоче показати себе за кордоном насамперед передовою культурною людиною, а не хизуватися у старому одязі, що давно вийшов із ужитку!» Після цієї розповіді третього секретаря ЦК, як не дивно, ніхто навіть найбільші «хлопомани», не знущався з Оксани Іванівни: всі прекрасно знали, що відхрещувалася вона від вишиванки тільки тому, щоб десь-колись її, бува, не звинуватили в буржуазному націоналізмі.”
― Марина Гримич, Клавка

“Після підтвердження того, що в організмі студентки не знайшли слідів алкоголю чи наркотиків, лікарі виключили усіляку можливість інсульту або травми голови. Коли усі тести дали негативний результат, Алісії поставили діагноз - транзиторна глобальна амнезія, рідкісна форма тимчасової пам'яті, яку може викликати емоційне напруження.”
― Amy Morin, 13 Things Mentally Strong People Don't Do: Take Back Your Power, Embrace Change, Face Your Fears, and Train Your Brain for Happiness and Success

“— Це "дежа вю", — пояснила Евридіка. — Ну, так називається відчуття, коли ти вже переживала таку мить у своєму житті, нібито з тобою це вже колись було.
— Таке дивне слово, — мовила Одарочка.
— Французьке, — сказала Евридіка.
— Не люблю Францію, — скривилася жабка.
— З якого дива?
— Не знаю, всі жабки чомусь не люблять Францію. Щось там пов'язано з їхніми ресторанами. Несмачно готують у них, чи щось таке.”
― Сашко Дерманський, Корова часу, або Нові пригоди вужа Ониська

“— О, до речі, — похопилась Евридіка, — а де це твій синочок, Щось я його в хліві не бачила.
— Він, знаєте, в сусідньому селі, в батька саме гостює.
— А батько ваш, тобто його, окремо живе, — поцікавився Онисько.
— В сусідньому селі, — кивнула корова.
— А чому ж не з вами? — запитала бабуся Катастрофа.
— Не зійшлися характерами, — пояснила Черешня. — Він мене не розумів.
— З чоловіками складно порозумітися, — зі знанням справи закивала бабуся Катастрофа.”
― Сашко Дерманський, Корова часу, або Нові пригоди вужа Ониська

“Одного разу був сильний шторм і сотні тисяч крабів викинуло з моря на скелі. Після шторму берегом проходив один чоловік, побачив тих крабів і заходився збирати їх і кидати назад у море. До нього підійшов інший чоловік і став насміхатись: "Ти дурний, хіба не бачиш, що їх тут мільйони? Це не допоможе". Чоловік обернувся до нього, взяв наступного краба і сказав: "Це допоможе оцьому крабу".
Це стало для мене одкровенням. Часом здається, що все втрачено і вже нічого не можна зробити, а виявляється — можна: просто береш і робиш щось дуже маленьке, крок за кроком. Це привело мене до тями і налаштувало на конструктив, дало сили працювати далі, не панікувати й не опускати рук.”
― Ольга Мельник, Ship Life. Сім місяців добровільного рабства

“Тут я познайомилась зі ще одним із наших супервайзерів — британцем Дереком. він прочитав моє ім'я на бейджі і, як мені здалось, зневажливо мовив: "Privet tovarishch!”
― Ольга Мельник, Ship Life. Сім місяців добровільного рабства

“Іноді, буває, спілкуєшся з гостями — дуже милі і цікаві люди, а потім хтось із них каже до іншого: "What a nice bar server!" і нараз усвідомлюєш, що на борту ти на службі, ти офіціант, і тільки так тебе сприймають люди навколо. Мені все здається, що я "еліта нації", як нас того навчили в Могилянці. Хочеться говорити з гостями на рівних — про погоду, порти і останні новини. Але чого я чекала? саме на цю посаду мене найняла компанія.”
― Ольга Мельник, Ship Life. Сім місяців добровільного рабства

“Мій брак досвіду роботи з вином не лишився поза увагою Маріуса. Він підійшов до мене в їдальні, де я на рівні з сомельє маю право продавати вина:
— Доброго дня, Ольго. Я Маріус, головний сомельє. Ви, напевно, новенька. Скажуть, будь ласка, яке вино Ви любите?
— Доброго дня, Маріусе. Вино? Може бути біле або червоне, аби тільки сухе.
— Це дуже добре. А звідки Ви?
— Я з України.
— З України? Я приємно здивований. Переважно люди з Вашої країни не мають смаку і п'ють солодкі вина. А звідки Ви саме?
— З Одеської області, місто Білгород-Дністровський.
— А, ну тоді зрозуміло. Це ж — Румунія! Тобто була Румунія. Ви ж знаєте про це?
— Так, я знаю, але з 40-го року — це вже Україна.”
― Ольга Мельник, Ship Life. Сім місяців добровільного рабства

“- Іще одне, Клавочко, - додав він, - я тут проглянув учорашню стенограмму, і маю вам зробити зауваження: у тексті дуже багато русизмів. Подумають, що письменники неграмотні.
- ТА що ви, Іване ЛЕонтійовичу! Ніхто не подумає. Усі знають, що усна мова пиьсменника перед тим, як з’явитися на папері, проходить іще через дві пари рук – стенографістки і друкарки. Всі думатимуть на них.
- Думатимуть чи не думатимуть, але в такому вигляді не годиться показувати начальству стенограму.
- Треба було запрошувати інших друкарок і стенографісток. Ці всі, як на підбір, російськомовні. І де ви їх взяли?
- Цить! – обірвав її Іван Леонтійович і озирнувся, чи ніхто їх не почув.
Клавка прикусила язика, зрозумівши, з якої установи приходили ці суворі дами з м’ясистими пальцями і стиснутими вузькими губами.”
― Марина Гримич, Клавка

“Я завжди думаю про розпад, коли перебуваю в постсоціалістичних містах. Після розпаду Союзу в інших містах — у Києві, Льові — була дорадянська історія, і вони можуть розвиватися на цій основі. Тут же нічого не було і немає нічого, що могло б скріпити цей хаос, цей розлом. Розпад іще посилюється, бо розвалюється урбаністичний задум радянського часу — коли раціональні рішення тепер перекриваються бездумними забудовами.”
― Олександр Михед, "Я змішаю твою кров із вугіллям". Зрозуміти український Схід

“Щоправда, мислити про себе він не любив і лише зрідка дозволяв собі цю розпусту. Атож — іншої назви він не мав для того пристрасного самоспоглядання, що не містить у собі ніякої здорової критики, ні нових аргументів на користь зміни чи ствердження обраної поведінки, а тільки зворушує всю істоту, доводить розумові сили до вищого напруження, гримить і блискає, але проминає, як марна хмара, все сполохавши і не зронивши на ґрунт ні краплі плодющого дощу, йому, людині з уявою і темпераментом, аж надто відомі були ці гарячки душі, що могли б його зовсім розхитати, якби він не вмів чинити їм постійного опору, протиставляючи їм волю й звичку панувати над собою, здавна вироблену.”
― Valerian Pidmohylny

“Виходить, він справедливо може пишатися, що додержує кроку темпів життя і що третій рік п’ятирічки теж є вирішальний у здійсненні його особистого плану!”
― Valerian Pidmohylny, Валер'ян Підмогильний, Повість без назви

“Передусім, супроти харківських звичаїв, ставання в чергу до трамвая було йому новиною, бо в столиці пасажири чекали вагонів юрбою, що здобувала місця штурмовим чином. Це свідчило, міркував він, про більшу активність харків’ян, тобто про меншу їхню культурність, коли вважати культурність за звичку стримувати природні порухи, підлягаючи правилу, що стримує їх. Адже природним порухом кожного індивіда, що має пересунутись трамваєм на певну віддаль, завжди буде бажання захопити собі місце у вагоні, який не може вмістити всіх охочих, і коли харків’янин доконує це навально, він користується первісним правом сили й спритності, а киянин, утворюючи чергу, шанує вже культурніше право першого займання.”
― Valerian Pidmohylny, Повість без назви

“Тому він любив лад ревниво — не як щось природне для себе, а як доконечне, чого боявся позбутись.”
― Valerian Pidmohylny, Повість без назви

“Так, так, жінки були тут загалом приємніші, ніж у Харкові, і не так великою наявністю вродливих, як меншим відсотком бридких. Вони були свіжі і вдягались виборніше, хоч засобів до цього мали видимо менше.”
― Valerian Pidmohylny, Повість без назви

“І зразу черга втратила ввесь свій позірний спокій і вщільнилась, ламаючи приємну заокруглість своєї лінії. Гуртки людей, що досі ніби зовсім незацікавлено стояли осторонь, кинулись перші до вагона, відтручуючи ліктями повноправних претендентів. У дверцях сталася жахлива тиснява із криками, і чудова черга вмить обернулась на безладну, розлючену юрбу, що безоглядно пхнулася вперед. А що Городовському не було куди, власне, квапитись і достатньої чинності в рухах він не виявив, то натовп, ніби помщаючись йому за пасивність, щораз далі відштовхував його назад до крайнього кола старих жінок, калік та всякого іншого легкосилого й непромітного люду.”
― Valerian Pidmohylny, Повість без назви

“За все своє життя він ніколи не шукав жінок, але й не уникав їх ніколи, коли випадала нагода зручно, без зовнішніх і внутрішніх ускладнень з ними зійтися. Від цих взаємин він, звичайно, не зазнавав глибшого переживання, але взагалі почував до своїх партнерок легку прихильність, що не ставала ні прикрістю, ні жалем після розлуки, також випадкової, як і саме поєднання. Обмірковуючи побіжно цей бік свого життя, Городовський доходив висновку, що за нашої доби міжстатеві стосунки передусім відсунулись на задній план, тому зробилися простіші, наблизились до свого первісного виду, втративши на гостроті, але вигравши на зручності. Йому здавалося, що він скрізь помічає незаперечні й масові потвердження цієї правди — загальна поведінка в цій галузі, на його думку, приблизно дорівнювала його власній з характерною відсутністю почуття обов’язку й того запалу духовних сил, що звався коханням. Це й не було, гадав він, дивним, бо самий час був надто напружений, щоб давати і людині змогу напружуватись без конечної потреби. Адже життя поставило перед сучасною людиною незрівнянно вищі за кохання, вищі за все індивідуальне й особисте цілі, і в світлі цих вимог не могла не потьмаріти яскравість любовного пориву. Так він коротко формулював свої нотатки про стан духовного життя — власного і своїх сучасників, тому цілком спокійно ставився до невибагливої форми своїх любовних зв’язків.”
― Valerian Pidmohylny, Повість без назви

“Як і всі його писання, воно не відзначалось якоюсь особливою художньою силою. Він знав це, але це ніколи не стримувало його й не бентежило. З нього було досить, що його цінять як сумлінного й відданого працівника преси, і сам цілком щиро був далекий від думки про якесь видатне у ній місце.”
― Valerian Pidmohylny, Повість без назви

“Тоді — праця, найвідповідальніше з усього, що він робив, у якій мусив скласти важкого іспита перед самим собою. Ця праця і її наслідки справді покажуть йому, чи йшов він до певної мети, чи тільки афішувався цією метою, тільки задавався, як брехливе хлоп’я, не маючи сміливості визнати свою нікчемність.”
― Valerian Pidmohylny, Повість без назви

“Єдиною невигодою товаришки Тоні було її куріння, бо Городовський не тільки не палив сам, а й насилу терпів курців близько себе. Він органічно не зносив тютюнового диму, що псував йому всі збори й засідання, прокурені звичайно до найбільшої змоги. І не тільки до цього запаху, а взагалі мав ніс, мабуть, вищої, ніж середня, чутливості.”
― Valerian Pidmohylny, Повість без назви