Анастасія Левкова > Quotes

“Пам'ять, як море, то викидатиме спогади на берег, то ховатиме їх на дно, як водорості, як мушлі, але нічого, нічого з неї не
зникне”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“У той час мені подобалось дізнаватися старі назви міст і сіл. Кримські татари не вимагали їх повернення, а просто вживали ті, що чули змалечку від батьків і дідів, — і я теж почала їх вживати. Ішунь, а не Дозорноє, Карачоль, а не Чернопольє, Німецька Колонія, а не Уютноє. Я тепер і вдома говорила, що їду не в Сімферополь, а в Акмесджит, що хтось відпочиває в Кезлеві, а не в Євпаторії, що хтось із Карасубазару, а не з Білогорська. Сарилар, Кучук-Узень, Уракли, Орталан, Ай-Серез — саме звучання цих слів перетворювало Крим у моїй свідомості на скриньку, сандыкъ, із коштовним камінням.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Хіба може бути маленьким місто, де є море?”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Щоб існував Булгаков, сказав тоді Влад, їм треба було розстріляти у Сандармоху Валер'яна Підмогильного і Миколу Зерова. Ось, мовляв, о б р а н а російська література.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Але що таке велика культура? Мабуть, ота, що оспівує маленьку людину? Герой Горького, Чехова, Достоєвського, Гришковця. Маленька людина, що страждає на розламах епохи, маленька людина, яку привалює глиба історії, маленька люди-на, чия доля цілком залежна від можновладців, маленька лю-дина, упевнена, що годі цьому протистояти, готова до всього пристосуватись. Маленька людина страждає від власного ж переконання у своїй малоті. А потім замість «Борітеся - по-борете!» — «Тварь ли я дрожащая или право имею?» — й далі несе....
Безпросвітна література, яка, замість викликати зневагу й ненависть до такої людини, збуджує до неї емпатію. «Велич російської літератури в тому, — диктувала нам Інна Іванівна, — що до героя, людини, яка несе за собою руйновище, читач відчуває не ненависть, а співчуття, і, завдяки перу видатних, розуміє кожен порух душі такої людини — маленької і стражденної». То ось у чому злочин російської літератури — злочин, а зовсім не велич! Ні, я не хочу мати щось спільне з культурою, що власне чуття меншовартості личкує словом «велика». Не хочу мати щось спільне з мовою, що зневажає, маніпулює, зрівнює із землею, сіє приниження і ворожнечу.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Ці письменники та митці вічно проголошують себе пасинками Росії, скаржаться, що їхня країна та їхня родіна — різні речі, що їхня країна може зробити з ними все що завгодно, а завгодно їй тільки усе найгірше. Вони стараються захистити родіну від держави, відхрещуючись від очевидного: ця родіна й ця держава — єдіноє неделімоє, а з їхнім словом — великою русскою літературою — держава набуває права робити усе, що завгодно (а завгодно усе найгірше), бо світ заплющує на це очі і каже: в кого велика культура, тóму дозволено все.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Ми долучимось - ми виберемо українську мову і українську культуру, хай не як мову й культуру своїх батьків і дідів, бо родинні історії - болісні й суперечливі, - а як мову своїх дітей. Тож нашим дітям не доведеться відкинути звичне з колиски, шукати нових себе, видлубкувати культуру своїх справжніх предків або й не предків а просто сусідів, і наші діти вже не каритимуться відчуттям: я - примазався, я - пимазалась.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Інна Іванівна, наша екзальтована Інна Іванівна, читаючи колись урок про Пушкіна, витирала сльози й пила валер'янку, а говорячи про героїв Достоєвського, рекла - і це слід було записувати в зошит, бо потім вона перевіряла, виправляючи складну пунктуацію: "Велич російської літератури в тому, що до героя, людини, яка несе за собою руновище, читач відчуває не ненависть, а співчуття, і, завдяки перу видатних, розуміє кожен порух душі такої людини - маленької і стражденної".”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“На той час дядя Рустем був єдиний кримський татарин серед батьківських приятелів. Коли я вчилась у пʼятому класі, дядя Рустем повісився. Памʼятаю татове обурення, він заявив: «Ці татари навіть померти нормально не можуть». І, мабуть, бажаючи сказати бодай одне добре слово про покійного, додав, що ніхто з нас не вміє приготувати такий смачний плов, що ж ми тепер, мовляв, робитимемо на майовках.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“— Ти бачиш, яка тепер українська армія? Це ж військо! Справжнє військо! І воюють по-справжньому, і стоять - на смерть.
Раніше були якісь навчання, а скоро наші будуть давати майстер-класи іншим, як воювати. І помирати. І жити.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Щоб існував Булгаков, сказав тоді Влад, їм треба було розсріляти у Сандармоху Валер'на Підмоглильного і Миколу Зерова. Ось, мовляв, о б р а н а російська література.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Що памʼятаю — це колискові, які співала тьотя Айше молодшим синам-близнюкам і на котрих, як я потім довідалася, сама виросла, — насправді це були не колискові, а «Урал-дагъы» і «Дертли къавал» — пісні зі страшними словами, «хай згорить Урал, перетвориться на попіл, і осліпнуть ті, хто вислав нас із Криму» — мені завжди пробігав мороз між лопатками, коли я це чула, проте здавалося, це щось украй важливе і сперечатися з цим не можна.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Просто Росія - імперія національного вирівнювання. Це сказав не я, а американський дослідник, Тері Мартін. І Росія ненавидить розмаїття. Все має бути однаковим. А Україна натомість - країна національного пофігізму. Їй пофіг навіть до потреб титульної нації, не те що ще когось. Тому в Україні кожен може робити що хоче, а по-справжньому чогось хоче тільки Росія - тож вона приходить і спонукає всіх робити те, що хоче вона".”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“...через кілька вдихів-видихів, на поверхню, наче з-під товщі морської води, виринають слова. Завжди лаконічні. Завжди спресовані. Ніж у масло. Кинджал у піхви.
Влад умів говорити про найглибше. Про сокровенне. Про інтимне. Про себе. Про мене. Умів думати про нас двох, про мене й про себе — разом. Кублиться у мені підозра, що його «я» замість «ми» — це саме тому, що не сприймав мене окремо від себе. Влад умів любити одну. І не лише любити — а й бути
І ці його вміння стали моїм найбільшим болем. Бо як: усе це — мені? Цей густий глибокий чоловічий голос. Ці слова, що виринають із глибини. Ці плечі, груди без жодної волоси-ни, ці руки. Сльози навертаються на очі. Це все — мені? Хіба
можна?
Я ж тут — незаслужено. Я ж — примазалася.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Щоб існував Булгаков, сказав тоді Влад, їм треба було розстріляти у Сандармоху Валеря'на Підмогильного і Миколу Зерова. Ось, мовляв, о б р а н а російська література.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“… у дитинстві мені не спадало на думку, що треба це запам'ятати так, щоб завжди за потреби можна було викликати в уяві, бо вже годі буде побачити це й відчути наживо. Через роки я боятимуся забути вулиці міста.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Хлопці курили, а мені тимчасом закрались у мозок дві думки: одна страхітлива, інша заспокійлива, точніше, ці думки обʼєдналися у питання:
якщо ми з Владом розійдемось — чи буде він згадувати цей наш перший вечір у нього вдома, і моє сіре пальто, і червоний ша-лик, і мої пальці на ніжці бокалу? І нашу тогоденну прогулян-ку, і сидіння у «Барабані» вдень, і одну тарілку баношу на двох
«Порція дуже велика, однієї на двох вам вистачить», — завчасно попередила дбайлива офіціантка), і мою голову в нього на плечі по обіді? Думка про те, що можемо розійтись, лякала, але якщо він памʼятатиме — то вже не так страшно, й це заспокоювало.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Рідна мова для людини - це та, якою вона думає”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля

“Це була епоха Ющенка і обманутих сподівань.
Якщо раніше більшість кримських татар вважала, що держава Росія — це погано й загрозливо, а держава Україна - добре й безпечно, тільки влада у ній недолуга, совкова і проросій-ська, то тепер, коли влада прийшла нібито не совкова, нібито не проросійська — і зневажила їхні прагнення, то... То що тоді
думати про цю державу?
Ці перетворення у свідомості були очевидні й на родині Ме-метових. Нещодавно вони відкрили кавʼярню біля Хансараю, і нею переважно займалася тьотя Айше. Жінка, що майже двадцять років усі свої сили клала на те, щоб відкривати національні школи та класи, — ця сама жінка тепер пекла і варила, і мила, і прибирала, і продумувала рекламні кампанії — весь її день зранку до ночі був зайнятий кавʼярнею.
Ці процеси почалися не цьогоріч. Чому Ахтем отримував усі гранти, хоч би які проєкти писав для школи? Бо фонди, готові давати гроші, ніде не поділись, а брати їх було нікому. Люди розчарувалися і пішли або в бізнес, або в нікуди. І наче всі мали своє вагоме пояснення, та загальне русло було одне.”
― Анастасія Левкова, За Перекопом є земля