“Але що таке велика культура? Мабуть, ота, що оспівує маленьку людину? Герой Горького, Чехова, Достоєвського, Гришковця. Маленька людина, що страждає на розламах епохи, маленька людина, яку привалює глиба історії, маленька люди-на, чия доля цілком залежна від можновладців, маленька лю-дина, упевнена, що годі цьому протистояти, готова до всього пристосуватись. Маленька людина страждає від власного ж переконання у своїй малоті. А потім замість «Борітеся - по-борете!» — «Тварь ли я дрожащая или право имею?» — й далі несе....
Безпросвітна література, яка, замість викликати зневагу й ненависть до такої людини, збуджує до неї емпатію. «Велич російської літератури в тому, — диктувала нам Інна Іванівна, — що до героя, людини, яка несе за собою руйновище, читач відчуває не ненависть, а співчуття, і, завдяки перу видатних, розуміє кожен порух душі такої людини — маленької і стражденної». То ось у чому злочин російської літератури — злочин, а зовсім не велич! Ні, я не хочу мати щось спільне з культурою, що власне чуття меншовартості личкує словом «велика». Не хочу мати щось спільне з мовою, що зневажає, маніпулює, зрівнює із землею, сіє приниження і ворожнечу.”