Tyll Quotes

“»Aber weißt du, was besser ist? Noch besser als friedlich sterben?«

»Sag es mir.«

»Nicht sterben, kleine Liz. Das ist viel besser.«”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“A book is a possibility,” he says. “It is always prepared to speak. Even someone who does not understand its language can pass it on to others who can read it very well, so that it may do its wicked work on them. Or he could learn the language, and if there’s no one to teach it to him, he might find a way to teach it to himself. That’s not unheard of either. It can be achieved purely by examining the letters, by counting their frequency, by contemplating their pattern, for the human mind is powerful.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“Above us Tyll Ulenspiegel turned, slowly and carelessly—not like someone in danger but like someone looking around with curiosity. He stood with his right foot lengthwise on the rope, his left crosswise, his knees slightly bent and his fists on his hips. And all of us, looking up, suddenly understood what lightness was. We understood what life could be like for someone who really did whatever he wanted, who believed in nothing and obeyed no one; we understood what it would be like to be such a person, and we understood that we would never be such people.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“Az a sárkány, amelyet lát valaki, olyan sárkány, amely nem rendelkezik a legfontosabb sárkánytulajdonsággal - hogy tudniillik nem megtalálható. Éppen ezért az olyan emberek beszámolóinak, akik azt állítják, hogy sárkányt láttak, a legkevésbé sem szabad hitelt adni, mert a látható sárkányt a priori nem valódi sárkányként kell azonosítanunk.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“What should he do if word went around that in his throne room hung a magic picture that only the highborn could see, but he couldn't? Of course there was no picture there, it had been one of the fool's jokes, but now that the canvas hung there, it had developed its own power.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“Amintirea e un lucru ciudat. Nu vine și pleacă pur și simplu când vrea ea, ci poți s-o aprinzi și apoi s-o stingi ca pe un vreasc de foc.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“You can find something better than death everywhere.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“În realitate, nimic nu te reține acolo unde toată lumea crede că trebuie să rămâi.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“Nimeni n-o să te știe, se gândește ea. Nimeni n-o să-și amintească de tine, doar eu, mama ta, n-o să uit, fiindcă n-am voie să uit. Pentru că toți ceilalți or să te uite.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“Și noi toți, care ne uitam în sus, am înțeles deodată ce înseamnă lejeritatea. Am înțeles cum poate fi viața pentru unul care face cu adevărat ce își dorește, nu crede în nimic și nu ascultă de nimeni. Am priceput cum ar fi să fii un astfel de om și am mai priceput că noi nu vom fi niciodată astfel de oameni.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“А через пів року до нас прийшла війна. Якось серед ночі ми почули іржання коней, сміх і багато чоловічих голосів. Затріщали двері, а коли ми вискочили на вулицю з вилами та ножами, навколо вже звивався вогонь. Солдати були голодні, а ще більше хотіли пити. Вони вже давно не переступали браму хоч якогось міста, де всього так багато.
Стара Луїза, яка гадки не мала, що трапилося, померла в ліжку. Священник помер, коли став на захист церкви. Ліза Шох померла, намагаючись заховати золоті монети, і взагалі багато людей повмирало — булочник, коваль, старий Лембке, Моріц Блатт, — коли спробували захистити своїх жінок. І жінки повмирали, бо жінки на війні також умирають.
Марта також померла. Вона ще чула, як її сестра кличе на допомогу, але майбутнє не трапилося: вона не мала чоловіка, не мала дітей та онуків, яким одного весняного ранку могла би розповісти про великого чарівника-­утішника. Коли розкололася і рухнула палаюча кроква над її головою, вона встигла подумати, що Тіль Улен­шпіґель, мабуть, єдина людина, яка пам’ятає наші обличчя і знає, що ми були на цьому світі.
Вижив лише паралізований Ганс Земмлер, до його будинку вогонь не дійшов, а ще Ельза Ціглер та Пауль Грюнангер, вони потайки втекли до лісу. А коли на світанку повернулися і побачили лише дим та руїну, то вирішили, що все це послане їм за гріхи. Вони перебралися кудись на захід і якийсь час були там щасливі.
Нас, інших, тепер чути там, де ми колись жили. Хіба що в деревах, якщо, скажімо, засунути голову в дупло старого в’яза. Інколи діти можуть бачити наші обличчя на воді у струмку. Нашої церкви більше немає, але галька, відшліфована водою, вона та сама, і дерева ті самі. Ми так і не примирилися з тим, що нас немає. Смерть завжди для нас щось нове, а справи живих для нас не байдужі.
Усе це було ще так недавно.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“— Ми говоримо про таємниці, — продовжує свої міркування Клаус. — Немає двох однакових листків у Божому творінні. Немає однакових піщинок, немає нічого, поміж чим Господь не поклав би відмінності. Листки в мене там, нагорі, я можу їх показати! І книжку я можу показати! А те, що ви кажете про личинок хруща, то неправда. Подрібнені личинки не можуть зцілювати, високоповажний пане, а навпаки — викликають біль у спині та лихоманку в суглобах.
Клаус подає знак синові, щоби той приніс велику книж­ку з гравюрами.
Хлопець встає, іде до драбини, що веде нагору. Він миттєво вилазить на горище, тільки його й бачили.
— У тебе гарний син,— говорить доктор Кірхер.
Клаус неуважно киває головою.
— Хай би як там було, — говорить доктор Тезімонд, — але вже пізно, а нам треба дістатися села ще до настання ночі. Ви проведете нас, пане мельник?
Клаус вагається, нічого не розуміє. Обидва гості підводяться.
— Ти ідіот, — говорить Агнета.
— Куди я маю йти? Навіщо? — сіпається Клаус.
— Не треба перейматися, — говорить доктор Тезімонд. — Ми лише хочемо уважно і спокійно про все поговорити. Ви ж самі цього хотіли, хіба не так? Про все, що вас турбує. Хіба ми схожі на лихих людей?
— Але я не можу, — говорить Клаус. — Післязавтра Штегер має забрати своє борошно, а я й досі його не змолов. Зерно в мене там, нагорі. Час підпирає.
— У вас хороші наймити, — говорить доктор Тезімонд. — Ви можете на них покластися, вони все зроблять.
— Якщо хтось не хоче спілкуватися зі своїми друзями, — промовляє доктор Кірхер,— той повинен мати на увазі, що колись ці друзі будуть для нього вже й не друзі. Бо що ж це виходить? Разом їли-пили, разом сиділи, довіряли одне одному…
— Я хочу подивитися на ту латинську книжку, — говорить доктор Тезімонд. — Якщо виникнуть питання, ми знайдемо на них відповідь.
Усі чекають на хлопця, який навпомацки просувається темною кімнатою нагорі. Нарешті біля купи зерна він знаходить книжку. А коли спускається вниз, гості разом із батьком уже стоять у дверях. Хлопець простягає Клаусу важку книжку, той гладить його по голові і цілує в лоб. В останньому світлі дня він помічає маленькі гострі зморшки на обличчі батька. В його неспокійних очах вирує полум’я, що може бути спрямоване лише на одну річ. Також він помічає сиве волосся в його бороді.
Коли Клаус дивиться на сина — отак, згори вниз,— то завжди дивується тому, що багато його дітей померли під час пологів, а вижив лише цей. Сам він дуже мало цікавився хлопцем — надто вже звик до того, що рано чи пізно всі діти зникають.
Але все буде інакше, думає Клаус, я навчу його всьому, що знаю сам: заклинанням, магічним квадратам, навчу збирати цілюще зілля, покажу дивний хід Місяця.
Дощ ущух. Агнета міцно тримає чоловіка, вони обнімають одне одного. Клаус уже намагається йти, але Агнета все ще його тримає. Наймити хихикають.
— Ти скоро повернешся, — говорить доктор Тезімонд.
— Чуєш? — питає Клаус Агнету.
— Ти ідіот, — говорить Агнета й починає плакати.
Раптом Клаусу стає незатишно. Цей млин, дружина, що невтішно ридає, худий син. Ось воно — його злиденне існування. Він рішуче відштовхує Агнету. Нарешті з’явилася змога вирішити всі питання разом із вченими мужами, які цієї миті ближчі йому, ніж люди з млина, які геть нічого не розуміють.
— Не бійтеся, — звертається Клаус до доктора Тезімонда, — я знайду шлях і в темряві.
Широкими кроками він вирушає вперед. Обидва чоловіки йдуть слідом. Агнета намагається роздивитися ще щось, але темрява вже поглинула їх.
— Іди до хати, — говорить вона хлопцеві.
— Коли ж він повернеться?
Вона зачиняє двері на засув.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“مع احترامي لحماستك كلّها أيُّها الشّاب». قال كيرشر: «لكنّ الألمانيّة لا مستقبل لها؛ أوّلاً: لأنّها لغةٌ بشعةٌ، ولَزِجةٌ، وغير نظيفةٍ، وأداة تعبيرٍ للنّاس الجَهَلة الذين لا يستحمّون. ثانياً: لم يعُد هناك أيّ وقتٍ لنموٍّ طويل الأمد حتّى تصير لغةً، فبعد ستٍّ وسبعين سنة ينتهي عصر الحديد، وستغمر النّار العالَم، وربُّنا سيعود مُكلّلاً بالمجد.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“مضى عليه وقتٌ طويلٌ خارج دولة ألمانيا، وكاد ينسى وجع الرّأس الذي تسبّبه معاشرة الألمان.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“ولأنّه قد تعلّم أن يثق كلّيّاً بروح الرّبّ، تمكّن من إنجاز أعظم أعماله، فكّ شيفرة الكتابة الهيروغليفيّة، فبلائحة العلامات القديمة التي اشتراها الكردينال بِمْبو ذات يومٍ، توصَّل إلى فكّ الّلغز؛ استغرق في تأمُّل الصُّور الصّغيرة، إلى أنْ فَهم، فإذا جمع المرءُ ذئباً وأفعى معاً، فلا بدّ من أنْ يعني هذا وجوداً خطراً، ولكنْ في حال وجود موجةٍ منقّطةٍ تحتهما، فهذا يعني تدخُّل الرَّبّ لحماية الجديرين بحمايته، وهذه الصُّور الثلاث الواحدة إلى جانب الأُخرى تعني الرَّحمة، وعندها نزل كيرشر على رُكبتيه، وشكر السّماء على هذا الإلهام. الرّسم البيضويّ المُتّجه يساراً يرمز إلى المحكمة، وإذا وُجدِت معه شمسٌ، فهذا يُشير إلى نهار المحاكمة؛ أمّا إذا وُجِد قمرٌ، فهذا يشير إلى عذاب الرّجُل الذي يصلّي ليلاً، ويعني بذلك روح المُذْنب، وأحياناً الجحيم. الرّجُل الصّغير هو الإنسان، وفي حال حَمْله عَصا، فالمعنى هو الإنسان العامل، أو العمل، والعلامات وراءه تدلّ على نوع عمله: إذا كانت هناك نقاط فهو يعمل في البِذار............
لكنّ المزعج في الأمر هو أنّ الناس كانوا ذوي فَهْمٍ بطيءٍ وبُلداء.
وصلت إليه رسائلُ من إخوةٍ في العقيدة من المَشرق، يخبرونه فيها عن متتاليات علاماتٍ هيروغليفيّةٍ لا تنسجم مع النّظام الذي وصفه، وكان عليه أن يجيبهم أنّ ما نقشه أحمقٌ ما، ناسخٌ ما، قبل عشرة آلاف سنةٍ في الحَجر، لا يلعبُ أيَّ دورٍ؛ لأنّه لا يعرف طبعاً عن نظام هذه الكتابة بقدْر ما تعرفه سُلطةٌ علميّةٌ مثله هو، فما داعي الانشغال بهذه الأخطاء؟ هل استلم ذلك النّاسخ كتابَ شُكرٍ من سيزار نفسه؟ أمّا كيرشر فيستطيع إبراز هذا الكتاب. فقد كتب للقيصر قصيدة مديحٍ بالهيروغليفيّة، وكتاب الشُّكر الذي وصل إليه من فيينّا طواه وخاط حوله كيساً من الحرير صار يحمله معه دائما”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“Our language is still a confusion of dialects,” said Fleming. “If one is faltering in a sentence, one avails oneself of the appropriate word from Latin or Italian or even French, and one somehow bends the sentences into shape in Latin fashion. But this will change! One must nurture a language, one must help it thrive! And to help it, that means: write poetry.” Fleming’s cheeks had turned red, his mustache was bristling slightly, his eyes were staring. “He who begins a sentence in German should force himself to finish it in German!”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“On the far end of the village square is a fence. After you open the gate and cross the large field, which also belongs to Steger, you’re in the forest again, and if you’re not too afraid of the Cold Woman and keep going, in three hours you will be in the next village, which is not much bigger.

There, however, the boy has never been. He has never been elsewhere. And although several people who have been elsewhere before have told him that it’s exactly the same there as here, he can’t stop wondering where you would end up if you just kept going on and on, not merely to the next village, but farther and farther still.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“Hüttner showed him the squares, spells, and potent herbs, and Claus hung on every word when Hüttner spoke to him of the Little People and the Big People and the Ancient Ones and the People of the Earthly Depths and the Spirits of the Air and the fact that you couldn’t trust the scholars, for they knew nothing, but they wouldn’t admit it, lest they fall out of favor with their princes, and when Claus moved on after the thaw, he had three books from Hüttner’s collection in his bag. At the time he had not yet known how to read, but a pastor in Augsburg whom he cured of rheumatism taught him, and when he moved on, he took with him three books from the pastor’s library too. All the books were heavy; a dozen of them filled the bag like lead. Soon it became clear to him that he either had to leave the books behind or else settle down somewhere, ideally in a hidden place away from the big roads, for books are expensive and not every owner had parted with his voluntarily, and by a stroke of ill fortune Hüttner himself could suddenly appear outside his door, put a curse on him, and demand back what belonged to him.”
― Daniel Kehlmann, Tyll

“Die Liebe zu den Kindern - besser, man kämpft gegen sie an. Man kommt ja auch nicht einem Hund zu nahe; sogar wenn er freundlich aussieht, kann er zuschnappen. Stets muss man einen Abstand lassen zwischen sich und seinem Kind, sie sterben einfach zu schnell. Aber mit jedem Jahr, das vergeht, gewöhnt man sich mehr an so ein Wesen. Man fasst Zutrauen, man erlaubt sich, es teilzuhaben. Und plötzlich ist es weg.”
― Daniel Kehlmann, Tyll