“— Ми говоримо про таємниці, — продовжує свої міркування Клаус. — Немає двох однакових листків у Божому творінні. Немає однакових піщинок, немає нічого, поміж чим Господь не поклав би відмінності. Листки в мене там, нагорі, я можу їх показати! І книжку я можу показати! А те, що ви кажете про личинок хруща, то неправда. Подрібнені личинки не можуть зцілювати, високоповажний пане, а навпаки — викликають біль у спині та лихоманку в суглобах.
Клаус подає знак синові, щоби той приніс велику книж­ку з гравюрами.
Хлопець встає, іде до драбини, що веде нагору. Він миттєво вилазить на горище, тільки його й бачили.
— У тебе гарний син,— говорить доктор Кірхер.
Клаус неуважно киває головою.
— Хай би як там було, — говорить доктор Тезімонд, — але вже пізно, а нам треба дістатися села ще до настання ночі. Ви проведете нас, пане мельник?
Клаус вагається, нічого не розуміє. Обидва гості підводяться.
— Ти ідіот, — говорить Агнета.
— Куди я маю йти? Навіщо? — сіпається Клаус.
— Не треба перейматися, — говорить доктор Тезімонд. — Ми лише хочемо уважно і спокійно про все поговорити. Ви ж самі цього хотіли, хіба не так? Про все, що вас турбує. Хіба ми схожі на лихих людей?
— Але я не можу, — говорить Клаус. — Післязавтра Штегер має забрати своє борошно, а я й досі його не змолов. Зерно в мене там, нагорі. Час підпирає.
— У вас хороші наймити, — говорить доктор Тезімонд. — Ви можете на них покластися, вони все зроблять.
— Якщо хтось не хоче спілкуватися зі своїми друзями, — промовляє доктор Кірхер,— той повинен мати на увазі, що колись ці друзі будуть для нього вже й не друзі. Бо що ж це виходить? Разом їли-пили, разом сиділи, довіряли одне одному…
— Я хочу подивитися на ту латинську книжку, — говорить доктор Тезімонд. — Якщо виникнуть питання, ми знайдемо на них відповідь.
Усі чекають на хлопця, який навпомацки просувається темною кімнатою нагорі. Нарешті біля купи зерна він знаходить книжку. А коли спускається вниз, гості разом із батьком уже стоять у дверях. Хлопець простягає Клаусу важку книжку, той гладить його по голові і цілує в лоб. В останньому світлі дня він помічає маленькі гострі зморшки на обличчі батька. В його неспокійних очах вирує полум’я, що може бути спрямоване лише на одну річ. Також він помічає сиве волосся в його бороді.
Коли Клаус дивиться на сина — отак, згори вниз,— то завжди дивується тому, що багато його дітей померли під час пологів, а вижив лише цей. Сам він дуже мало цікавився хлопцем — надто вже звик до того, що рано чи пізно всі діти зникають.
Але все буде інакше, думає Клаус, я навчу його всьому, що знаю сам: заклинанням, магічним квадратам, навчу збирати цілюще зілля, покажу дивний хід Місяця.
Дощ ущух. Агнета міцно тримає чоловіка, вони обнімають одне одного. Клаус уже намагається йти, але Агнета все ще його тримає. Наймити хихикають.
— Ти скоро повернешся, — говорить доктор Тезімонд.
— Чуєш? — питає Клаус Агнету.
— Ти ідіот, — говорить Агнета й починає плакати.
Раптом Клаусу стає незатишно. Цей млин, дружина, що невтішно ридає, худий син. Ось воно — його злиденне існування. Він рішуче відштовхує Агнету. Нарешті з’явилася змога вирішити всі питання разом із вченими мужами, які цієї миті ближчі йому, ніж люди з млина, які геть нічого не розуміють.
— Не бійтеся, — звертається Клаус до доктора Тезімонда, — я знайду шлях і в темряві.
Широкими кроками він вирушає вперед. Обидва чоловіки йдуть слідом. Агнета намагається роздивитися ще щось, але темрява вже поглинула їх.
— Іди до хати, — говорить вона хлопцеві.
— Коли ж він повернеться?
Вона зачиняє двері на засув.”