“А через пів року до нас прийшла війна. Якось серед ночі ми почули іржання коней, сміх і багато чоловічих голосів. Затріщали двері, а коли ми вискочили на вулицю з вилами та ножами, навколо вже звивався вогонь. Солдати були голодні, а ще більше хотіли пити. Вони вже давно не переступали браму хоч якогось міста, де всього так багато.
Стара Луїза, яка гадки не мала, що трапилося, померла в ліжку. Священник помер, коли став на захист церкви. Ліза Шох померла, намагаючись заховати золоті монети, і взагалі багато людей повмирало — булочник, коваль, старий Лембке, Моріц Блатт, — коли спробували захистити своїх жінок. І жінки повмирали, бо жінки на війні також умирають.
Марта також померла. Вона ще чула, як її сестра кличе на допомогу, але майбутнє не трапилося: вона не мала чоловіка, не мала дітей та онуків, яким одного весняного ранку могла би розповісти про великого чарівника-­утішника. Коли розкололася і рухнула палаюча кроква над її головою, вона встигла подумати, що Тіль Улен­шпіґель, мабуть, єдина людина, яка пам’ятає наші обличчя і знає, що ми були на цьому світі.
Вижив лише паралізований Ганс Земмлер, до його будинку вогонь не дійшов, а ще Ельза Ціглер та Пауль Грюнангер, вони потайки втекли до лісу. А коли на світанку повернулися і побачили лише дим та руїну, то вирішили, що все це послане їм за гріхи. Вони перебралися кудись на захід і якийсь час були там щасливі.
Нас, інших, тепер чути там, де ми колись жили. Хіба що в деревах, якщо, скажімо, засунути голову в дупло старого в’яза. Інколи діти можуть бачити наші обличчя на воді у струмку. Нашої церкви більше немає, але галька, відшліфована водою, вона та сама, і дерева ті самі. Ми так і не примирилися з тим, що нас немає. Смерть завжди для нас щось нове, а справи живих для нас не байдужі.
Усе це було ще так недавно.”