Сад відпливає Quotes

“Слід 
Так, звісно, впізнаю. Чого ж мала б не впізнати? Це їхнє останнє гетто. Світлина — копія аматорської фотографії — невиразна, розмита. Багато білого — це сніг. Світлина зроблена в лютому. 
Сніг високий і грузький. На першому плані сліди людських кроків, по краях два ряди дерев’яних буд. Це все. Так. Тут мешкали. Упізнає ті буди, чому ж ні? Це ж ярмаркові ятки, перероблені на житло — просто їх забили дошками. Тих буд було кільканадцять, стояли по обидва боки вузької вулиці, що вела до Ринку, у кожній буді мешкали три-чотири родини. Нещільні дошки не захищали від дощу та снігу. 
— Отож це гетто... — промовляє ще раз, схиляючись над світлиною. У її голосі пробивається здивування. — Ну так, — дивується. — Як вони там тоді витримали? Таке воно... таке... ну, важко сказати... Але тоді ніхто не дивувався. 
— Зробили з нами так, що ніхто не дивувався, — говорить голосно, немовби щойно тепер зрозуміла. Той, хто фотографував, мусив стояти поруч із будинком, у якому урядував юденрат.
Це не була буда, а одноповерховий дім. Три вікна від фронту, під дахом горище. — Відсуває рукою світлину. — Волію не згадувати... 
— Отож на останньому етапі гетто звузилося до однієї вулички? 
Так. Це була вуличка під назвою М’ясна. У тих будах раніше були ятки — і тому це останнє гетто називали «гетто на ятках». Скільки там було людей? Небагато. Може, вісімдесят. Може, менше. 
Знову сягає рукою по світлину, підносить її до короткозорих очей, довго дивиться й говорить: 
— Ще видно слід кроків. — І за хвилю: — Це дуже дивно. 
Туди йшли. Від юденрату, уздовж вулиці М’ясної. 
Ще раз дивиться на сліди кроків, сніг, буди. Цікаво, хто це фотографував? І коли? Хіба відразу тоді. Сліди виразні, а вже ополудні, коли їх стріляли, сипав сніг. Людей немає — їхні кроки залишилися. Це дуже дивно. 
— Їх не відразу вивели в поле. Спершу в гестапо. Чого — невідомо. Такий, певно, був наказ. Стояли там, на подвір’ї, поки не привезли дітей... — уриває. — Волію не згадувати... — Та раптом змінює думку і просить, аби те, що скаже, було записано й увічнено, бо хоче, щоб залишився слід. 
— Які діти? Який слід? 
Власне по тих дітях. А тільки вона може залишити слід, бо тільки вона залишилася жива. Отож розповість про дітей, яких ховали на стриху в юденраті, а це було суворо заборонено, за це грозила смерть, бо тоді вже жодна дитина не мала права жити. Було їх восьмеро, найстарше мало, може, сім років, хоча невідомо, як було насправді, бо вони — коли їх привезли — зовсім не виглядали як діти, тільки як... ах!.. 
Перші сльози, негайно затримані. 
Почули туркотіння, на подвір’я в’їжджала фіра, а на фірі діти. Сиділи на соломі, одне коло другого. Виглядали як малі сірі мишки. Привіз їх один есесівець, і той есесівець зіскочив із фіри й дуже лагідно сказав до дітей: 
— Ну, діти кохані, тепер хай кожен із вас підійде до своїх батьків. 
Та жодне з дітей навіть не ворухнулося. Сиділи без руху й дивилися перед собою. Тоді есесівець узяв першу скраю дитину і сказав: 
— Покажи, де стоїть твоя мама чи батько. 
Та дитина мовчала. Отож брав по черзі інших дітей і кричав, аби показали батьків, але вони всі мовчали. 
— Тому я хотіла б, щоб по них залишився слід. 
Спокійним голосом просить про малу перерву. Склянку води, яку їй подають, відсуває з поблажливим усміхом. Після перерви розповість, як їх усіх розстріляли. ”
― Іда Фінк, Сад відпливає

“Вар’ят 
...вони всі мають мене за вар’ята, а я не вар’ят. Так говорить кожен, хто має голову не в порядку, але моя голова здорова. Дав би Бог, аби була хвора! Хворе моє серце, але на те нема ради. 
У мене криві ноги — бачите, пане, — і горб. Зріст: метр п’ятдесят. Моє лице таке, що всі діти його бояться, але мої діти — то були добрі діти, і щодня зранку, щодня ввечері цілували мене в обидві щоки й говорили: добрий день, тату, добраніч, тату. 
Може, пан доктор чув, що таким негарним людям родяться гарні діти? Чули, пане? Мої діти були гарні. Мали світле волосся — сам єдваб! А ноги прямі, повненькі, як сардельки. І я, і моя жінка, яка була тільки доброю жінкою, казали так: Бог справедливий, дав дітям те, чого ми не маємо ані на пів копійки... Троє їх було, і самі дівчатка. Найстарша сім років, остання — три. 
Я сміттяр! Замітав вулиці, було що замітати, і то був тяжкий хліб, пане докторе, той сморід вдихати. Потім відмитися в лазні не міг. У тій лазні. Моя найстарша пішла вже до школи і принесла свідоцтво — згори донизу самі відмінно. У школі часом кричали: твій тато сміттяр, але вона... золоте серце... Така дитина... ну, пане докторе, можна зрозуміти? Не можна. 
Потім я замітав у гетто, але то вже тільки називалося, що замітаю. Заважало комусь те сміття? Я мав віник і з тим віником ходив. Діти були голодні, і як так ходив, то часом щось знайшлося на... ви знаєте... Часом хтось дав. 
Молодші не розуміли, але старша... хо, хо... золота дитина. Так само щодня — добрий день, щовечора — на добраніч. Я говорив їй: спи спокійно. Спокійно... 
Як була перша акція, то казали, що мене заберуть, брали калік, а в мене горб і я карлик. Сховався на даху. 
Пане докторе! Як була друга акція, то ми втекли до лісу. 
Як була третя, то я ходив із віником по вулиці, бо роботу починав о п’ятій ранку, а акція почалася о п’ятій тридцять. 
Ви знаєте, які то віники? З лози, довгі, густі. І ви бачите, який у мене зріст? Метр п’ятдесят. 
Як машини заїхали на площу перед лазнею, то я присів на розі між двома будинками й віник мене закрив. Ніхто, ані СС, ані орднунґсдінст не подумали, що там людина, бо там стояв віник. Я трусився так, що той віник хитався. Я все чув, бо їх зачиняли в лазні, а потім пакували на машини. Говорив: дай Боже, дай Боже. Сам не знав, що той Бог мав дати. Або я знав, чи той Бог є? Та де... 
Ви знаєте... хтось біг, утікав — і рукою зачепив віник. Він упав, і тепер якби хтось подивився в куток, то був би мій кінець. Я боявся його підняти, бо їх уже вели до машин. 
Пане докторе! На першій машині стояли мої діти, мої три... Я бачив, що старша знає, але що тамті плачуть зі звичайного страху. Раптом перестали плакати і наймолодша — три рочки! — заволала: тату, тату, ходи до нас! 
Бачили. Вони єдині знайшли мене в тому кутку. Тільки їхні очі. Пане докторе! — ну і що? Батько... вийшов, побіг до них і разом... так? 
А я приклав пальця до вуст, закусив його зі страху й хитав головою, що не можна кликати, щоб були тихо — ша! 
Двоє молодших ще раз закликали, але тамта, моя перша, затулила їм долонею вуста. Потім уже були тихо... 
Хай пан видасть мені тепер це посвідчення, що я не вар’ят, бо мене викинуть із роботи й закриють у шпиталі. 
Або... хай мені пан дасть ліки — такі, щоб я не мусив ховатися і кричати: йду! я йду!.. бо вони цього й так уже не чують.”
― Іда Фінк, Сад відпливає