“Слід 
Так, звісно, впізнаю. Чого ж мала б не впізнати? Це їхнє останнє гетто. Світлина — копія аматорської фотографії — невиразна, розмита. Багато білого — це сніг. Світлина зроблена в лютому. 
Сніг високий і грузький. На першому плані сліди людських кроків, по краях два ряди дерев’яних буд. Це все. Так. Тут мешкали. Упізнає ті буди, чому ж ні? Це ж ярмаркові ятки, перероблені на житло — просто їх забили дошками. Тих буд було кільканадцять, стояли по обидва боки вузької вулиці, що вела до Ринку, у кожній буді мешкали три-чотири родини. Нещільні дошки не захищали від дощу та снігу. 
— Отож це гетто... — промовляє ще раз, схиляючись над світлиною. У її голосі пробивається здивування. — Ну так, — дивується. — Як вони там тоді витримали? Таке воно... таке... ну, важко сказати... Але тоді ніхто не дивувався. 
— Зробили з нами так, що ніхто не дивувався, — говорить голосно, немовби щойно тепер зрозуміла. Той, хто фотографував, мусив стояти поруч із будинком, у якому урядував юденрат.
Це не була буда, а одноповерховий дім. Три вікна від фронту, під дахом горище. — Відсуває рукою світлину. — Волію не згадувати... 
— Отож на останньому етапі гетто звузилося до однієї вулички? 
Так. Це була вуличка під назвою М’ясна. У тих будах раніше були ятки — і тому це останнє гетто називали «гетто на ятках». Скільки там було людей? Небагато. Може, вісімдесят. Може, менше. 
Знову сягає рукою по світлину, підносить її до короткозорих очей, довго дивиться й говорить: 
— Ще видно слід кроків. — І за хвилю: — Це дуже дивно. 
Туди йшли. Від юденрату, уздовж вулиці М’ясної. 
Ще раз дивиться на сліди кроків, сніг, буди. Цікаво, хто це фотографував? І коли? Хіба відразу тоді. Сліди виразні, а вже ополудні, коли їх стріляли, сипав сніг. Людей немає — їхні кроки залишилися. Це дуже дивно. 
— Їх не відразу вивели в поле. Спершу в гестапо. Чого — невідомо. Такий, певно, був наказ. Стояли там, на подвір’ї, поки не привезли дітей... — уриває. — Волію не згадувати... — Та раптом змінює думку і просить, аби те, що скаже, було записано й увічнено, бо хоче, щоб залишився слід. 
— Які діти? Який слід? 
Власне по тих дітях. А тільки вона може залишити слід, бо тільки вона залишилася жива. Отож розповість про дітей, яких ховали на стриху в юденраті, а це було суворо заборонено, за це грозила смерть, бо тоді вже жодна дитина не мала права жити. Було їх восьмеро, найстарше мало, може, сім років, хоча невідомо, як було насправді, бо вони — коли їх привезли — зовсім не виглядали як діти, тільки як... ах!.. 
Перші сльози, негайно затримані. 
Почули туркотіння, на подвір’я в’їжджала фіра, а на фірі діти. Сиділи на соломі, одне коло другого. Виглядали як малі сірі мишки. Привіз їх один есесівець, і той есесівець зіскочив із фіри й дуже лагідно сказав до дітей: 
— Ну, діти кохані, тепер хай кожен із вас підійде до своїх батьків. 
Та жодне з дітей навіть не ворухнулося. Сиділи без руху й дивилися перед собою. Тоді есесівець узяв першу скраю дитину і сказав: 
— Покажи, де стоїть твоя мама чи батько. 
Та дитина мовчала. Отож брав по черзі інших дітей і кричав, аби показали батьків, але вони всі мовчали. 
— Тому я хотіла б, щоб по них залишився слід. 
Спокійним голосом просить про малу перерву. Склянку води, яку їй подають, відсуває з поблажливим усміхом. Після перерви розповість, як їх усіх розстріляли. ”