“Вар’ят 
...вони всі мають мене за вар’ята, а я не вар’ят. Так говорить кожен, хто має голову не в порядку, але моя голова здорова. Дав би Бог, аби була хвора! Хворе моє серце, але на те нема ради. 
У мене криві ноги — бачите, пане, — і горб. Зріст: метр п’ятдесят. Моє лице таке, що всі діти його бояться, але мої діти — то були добрі діти, і щодня зранку, щодня ввечері цілували мене в обидві щоки й говорили: добрий день, тату, добраніч, тату. 
Може, пан доктор чув, що таким негарним людям родяться гарні діти? Чули, пане? Мої діти були гарні. Мали світле волосся — сам єдваб! А ноги прямі, повненькі, як сардельки. І я, і моя жінка, яка була тільки доброю жінкою, казали так: Бог справедливий, дав дітям те, чого ми не маємо ані на пів копійки... Троє їх було, і самі дівчатка. Найстарша сім років, остання — три. 
Я сміттяр! Замітав вулиці, було що замітати, і то був тяжкий хліб, пане докторе, той сморід вдихати. Потім відмитися в лазні не міг. У тій лазні. Моя найстарша пішла вже до школи і принесла свідоцтво — згори донизу самі відмінно. У школі часом кричали: твій тато сміттяр, але вона... золоте серце... Така дитина... ну, пане докторе, можна зрозуміти? Не можна. 
Потім я замітав у гетто, але то вже тільки називалося, що замітаю. Заважало комусь те сміття? Я мав віник і з тим віником ходив. Діти були голодні, і як так ходив, то часом щось знайшлося на... ви знаєте... Часом хтось дав. 
Молодші не розуміли, але старша... хо, хо... золота дитина. Так само щодня — добрий день, щовечора — на добраніч. Я говорив їй: спи спокійно. Спокійно... 
Як була перша акція, то казали, що мене заберуть, брали калік, а в мене горб і я карлик. Сховався на даху. 
Пане докторе! Як була друга акція, то ми втекли до лісу. 
Як була третя, то я ходив із віником по вулиці, бо роботу починав о п’ятій ранку, а акція почалася о п’ятій тридцять. 
Ви знаєте, які то віники? З лози, довгі, густі. І ви бачите, який у мене зріст? Метр п’ятдесят. 
Як машини заїхали на площу перед лазнею, то я присів на розі між двома будинками й віник мене закрив. Ніхто, ані СС, ані орднунґсдінст не подумали, що там людина, бо там стояв віник. Я трусився так, що той віник хитався. Я все чув, бо їх зачиняли в лазні, а потім пакували на машини. Говорив: дай Боже, дай Боже. Сам не знав, що той Бог мав дати. Або я знав, чи той Бог є? Та де... 
Ви знаєте... хтось біг, утікав — і рукою зачепив віник. Він упав, і тепер якби хтось подивився в куток, то був би мій кінець. Я боявся його підняти, бо їх уже вели до машин. 
Пане докторе! На першій машині стояли мої діти, мої три... Я бачив, що старша знає, але що тамті плачуть зі звичайного страху. Раптом перестали плакати і наймолодша — три рочки! — заволала: тату, тату, ходи до нас! 
Бачили. Вони єдині знайшли мене в тому кутку. Тільки їхні очі. Пане докторе! — ну і що? Батько... вийшов, побіг до них і разом... так? 
А я приклав пальця до вуст, закусив його зі страху й хитав головою, що не можна кликати, щоб були тихо — ша! 
Двоє молодших ще раз закликали, але тамта, моя перша, затулила їм долонею вуста. Потім уже були тихо... 
Хай пан видасть мені тепер це посвідчення, що я не вар’ят, бо мене викинуть із роботи й закриють у шпиталі. 
Або... хай мені пан дасть ліки — такі, щоб я не мусив ховатися і кричати: йду! я йду!.. бо вони цього й так уже не чують.”