Книга про батька. З мого дитинства Quotes

“- Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке аґітатор?
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!”
― Софія Яблонська, Книга про батька. З мого дитинства

“- Добрий вечір, Прокопе! Не перешкоджу вам в роботі?
- Та що ви, панночко! Ніколи мені не перешкоджаєте, гарно, що зайшли.
- Прийшла тільки вам сказати, що той чужинець, то розсудливий чоловік, наш брат з півночі.
- Знаю, панночко, що він таке говорить, але чи то правда? Важко вгадати.
- Чому? Ви не довіряєте?
- Бо знаєте, коли він справді брат, то не мусить про те говорити, а потім, він не подібний до нас, ламає нашу мову!
- То певно тому, що він з півночі!
- Знаю, панночко, він навіть дуже здалека! ..
- Так, але то чоловік розсудливий! - старалась я його запевнити.
- О, напевно! - усміхнувся Прокіп. - Він такий розсудливий, що провадить дві мови: всечеснішому, вашому батькові, він розповідає про єдність великих слов'янських народів і про силу тої єдности, про нещасну долю нашого народу, а нам, темним мужикам, обіцяє щасливе радісне життя без праці, з горілкою і салом!..
- Як ви можете знати, Прокопе, про що він говорить з татом ?
- Повірте, панночко, я не маю таємниць перед вами. Хоч ви ще дитина, але серце у вас добре і вірне. Ось бачите, той аґітатор мешкає в учителя, де працює моя племінниця. Вона принесла мені кілька брошур, таких малих книжечок, які аґітатор кинув у вогонь, та вони не згоріли. Моя племінниця, думаючи, що мене то цікавить, бо читаю rазети, принесла мені. Думала зробити мені приємність, та затроїла моє серце: там я вичитав, що до священиків треба говорити інакше, а простому народові також інакше! Було там для всіх і про все! Для священиків,
для тих, що шукають справедливости і свободи, також для українців. На чотирьох сторінках - чотири різні правди! Теж говорилося про Божу волю. Повірте мені, панночко, нічого доброго з того не вийде, то кажу вам я, Прокіп, темний мужик!
- Але ж Прокопе, чому не скажете того татові?
- Ваш батько дуже мудрий чоловік, але він не любить слухати. І як ви хочете, щоб я Прокіп сказав йому: «То не так, пан-отче, як ви міркуєте, коли той аґітатор говорить, як з книжки! Ви знаєте, що всечесніший вже давно так думали, все були за єдність і того не зміните так, одним махом!»
- Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке аґітатор?
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!
- Ах, Прокопе, то жахливе, що ви говорите!
- То страшне, панночко, що я вам про то всьо говорю та морочу вашу молоду голову, але так накипіло на серці, а у вас такі добрі і мудрі очі.
- Дякую вам, Прокопе, я ще до вас зайду, але тепер мушу поспішати додому, бо пізно і не треба, щоб я довго була надворі, - сказала я, червоніючи, бо хотіла сказати : «Не треба, щоби тато знав про те»
То була моя перша брехня і перша таємниця. Ах, яка жахлива і важка таємниця!”
― Софія Яблонська, Книга про батька. З мого дитинства