Повість про санаторійну зону Quotes

“На зоні конав ніжний присмерк. Вечір стояв стрункий, прозорий і легкий, мов трусиковий пух. Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. Над верандою жевріла голубоока суєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет.

Розділ I”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок

ХХ”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Мені здається іноді, що і я, і всі ми скоро розучимося промовляти один до одного. Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами (Хлоня)

XVII”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Надходила осінь. В городі, безперечно, про неї нічого не знали, а тут вона почувалась і в миготінні сухих зір, і в зажурі невеселих доріжок, які плутались і стурбовані відступали в нетрі сторожкого лісу. Дикий малинник відлетів до ріки і самотній стояв під тихим бірюзовим небосхилом. Ріка мовчала. Зрідка над санаторійною зоною чули задушевний крик пернатого царства. То по довгій і далекій лінії птиці перелітали загоризонтні межі. Ранком на порожній пустелі покинутого поля сідали важкі дрохви, стрепети. І тоді ж ріка приймала в свої води перельотні зграї птиць. То були – крякви, чирки, нирці, шилохвости, турпани. – І ці туди, на далеку лінію, у вирій. Туди плавко линула й ріка, і сторожкий човен, і потяг, що вилітав з промислового центру і шалено нісся в золотий потоп. Місячної ночі, коли тихо коливались осінні хвилі і бриніли вогкі вітри, човен стояв одинокою забутою примарою. Але й в мовчазності ріки була та ж сама невимовна самотність. – Іноді стрепети раптом підводились з порожньої пустелі покинутого поля і різали ріку своїм важким польотом.

XIV”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Повз вікна проходила густа темрява. І тільки легкий і сторожкий шелест тополі, що шамотів крізь відчинене вікно, порушував тишу

XII”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Це філософія світової «кобилки»: навіть геній, коли його вкусить несподівано блоха, враз забуває світові проблеми і думає тільки про маленьку блоху. Саме така людина».

XI”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Праворуч і ліворуч маячили копи зрізаного жита. Було так тихо, нібито кожна стеблина пізнала тривогу і причаїлась. Зрізані хліба розливали духмяність, і вона проливалась на межі, текла потоками і заливала всі квартали.

XI”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Йшов, проходив осінній місяць. – Але ранки стояли прозорі й голубі. Повітря було легке, духмяне і хвилювало, як чисте виноградне вино. Ріка спокійно відходила вдаль, і була в ній тиха задушевність і сторожка жура. За експериментальною фермою стояла блідо-сиза далечінь невідомих обріїв. Вже зникла спека, і вже не чути було гуркоту громів.

XI”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. В далині по звертистій метальовій лінії маячив ранковий човен: рибалка й ятері. І не знати, хто сіяв, хто просіяв голубий порох під кручі. І не знати, відкіля так п'яно пахли береги

VIII”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“...Але навкруги була так дзвінко, так бадьоро, що все темне, що постало, ураз розсіялось

VIII”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“...і цей собачий концерт буде неясним і смутним, як перше юне кохання.

VI”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Темні хмари стануть мовчазно над будівлями, знизяться і повиснуть на верхів’ях строгих дерев. Яблуневий глуш одійде до ріки, а в дикому малиннику спалахне духмяність химерної папороті.

VI”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“В тихому блакитному неводі полоскалось біло-мідне сонце, а день тягнув невода все вище й вище, до зеніту. Тоді перевалилось через зеніт біло-мідне сонце, і потягнув хрустальний день на захід.

III”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Але ріка й тоді мовчала. Повільно несла свої темно-алмазні води вдалеч, між чорних берегів. Потай рвала зелену лямівку з круч; невідомо крутила у верцадлі глибин і виносила її за осоками, за комишами, на пасторальні гони духмяного вечора… — Стояла сутінь. Плавко линули сплески під шатро легкокрилих верб. Іноді спотикався млявий вітер і враз падав. Пахло резедою з клумби, відтіля, з дальньої веранди. — Тоді з-за ріки гулом темної міді крокували дзвіниці.

II”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Це було вже тоді, коли глибоке літо шукало своїх кінців, коли зрідка навіть пахло прозорою осінню

II”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“Падало сонце. Нечутно гриміло за рікою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич...

I”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону

“...уважно дивився на чисте прозоре небо, — там стояли пір’їнні памеги (хмарки, волинська говірка) Він в цю хвилину просто химерив.... бачив, як в небі росла хрустальна фортеця з неможливо синім фасадом. Він спостерігав, як по безкрайому горовому океану, починаючи свою повітряну путь від експериментальної ферми, пливли білі барашки на своїх білорунних човнах. Він майже нічого не бачив — не чув, крім синіх верховіть

I”
― Микола Хвильовий, Повість про санаторійну зону