Ira

“Вчені також дурні, а особливо філологи.

Але я й сама була б найбільшою дурепою і гідною реготу Демокріта, якби надумала перераховувати всі форми людської глупоти й невігластва. Тому переходжу нині до тих, кого смертні вважають мудрими і хто домагається, так би мовити, золотої галузки. Першість серед них тримають філологи - найнещасніше і найганебніше поріддя людей. Були б вони до всього ще й вельми ненависні богам та людям, якби я не солодила їх нікчемну працю приємним [63] божевіллям. Бо, як засвідчує грецька епіграма(1), вони не на п'ять проклять приречені, а на всі шістсот вельми грізних прокльонів.
Завжди голодні й брудні, вчителі-філологи безвихідно сидять у своїх школах, а точніше - у в'язницях чи катівнях. Обертаючись постійно серед ватаги шибеників, вони старіють від утоми, глухнуть від крику, чахнуть від смороду й бруду. Однак, з моєї ласки, вважають себе першими серед смертних.

Самовдоволені, вони лякають полохливий гурт дітлахів своїм грізним виглядом та голосом, шмагають нещасних різками й батогами, б'ють палками. Одне слово, лютують на всі лади, як кому заманеться, немов кумський осел.

Бруд цим вчителям здається незрівнянною чистотою, сморід - пахощами, найнещасніше власне рабство - пануванням. А тому свою нікчемну тиранію вони не проміняли б і на владу Фаларіда чи Діоніса.

А ще вчителів-філологів робить вельми щасливими висока думка про власну вченість. Хай би вже забивали дурницями голови хлопчакам, але - о добрий боже! - порівняно з собою навіть Палемона чи Доната мають за ніщо.

Не можу збагнути, як вони зуміли обкрутити придуркуватих матінок та батьків тих нещасних школярів? Адже батьки і справді вважають цих вчителів такими, за яких вони себе видають.

Сюди слід додати ще один вид глупоти філологів. Якщо трапиться кому з них відшукати десь на зітлілому від часу папері ім'я матері Анхіза або якесь не знане досі слово, наприклад, «волопас», «вайло», «торбохват»; або, якщо вдасться відкопати уламок старого каменя з напівстертим написом - о Юпітере! - які тоді радощі, який тріумф, яке чванство - немов Африку всю завойовано чи Вавілон здобуто. Є серед них віршомази, що пхаються всюди з непристойними і низькопробними віршами, бо переконані, бачте, що саме до них переселилась душа Марона. І що дивно, знаходяться шанувальники й хвалителі їхньої базгранини. Та найкумедніший мають вигляд ці віршомази, [64] коли починають вихваляти один одного, і захоплюватися, і лоскотати один одному за вухом.

А хай спробує хтось припуститись помилки, бодай в одному слові, бодай випадково - о Геракле! - що тоді творитиметься, які трагедії розігруватимуться, які словесні бої точитимуться!

Або ще приклад. І хай зненавидять мене всі філологи, коли хоч щось вигадую! Я знала одного вельми вченого еллініста, латиніста, математика, філософа, медика - справжнього царя всіх наук. Йому було вже понад шістдесят. Так от він, коли не зміг показати себе ні в якому путящому ділі, взявся за граматику. Понад двадцять років мучився і скнів він над нею: все тішив себе надією, що колись-таки (якщо тільки доживе до того часу!) навчиться розрізняти вісім частин мови. Чого, до речі, й досі не вдалося зробити переконливо жодному елліністу чи латиністу!

Але чи варто розпочинати війну через те, що хтось там ненароком переплутає сполучник із прислівником?.. Адже граматик існує стільки, скільки філологів, а може, й більше. Один лише Альд видав їх аж п'ять.І ось згадуваний мною вельми вчений дід не пропускає жодної граматики, навіть безглуздо й по-варварськи написаної, щоб кожну не проглянути, над кожною дрібницею в ній не помізкувати; на всіх скоса поглядає, тремтить, боячись, аби раптом хтось не випередив його і не позбавив слави, якою він марить вже стільки років.

Чи божевілля це, чи глупота - мені байдуже! Досить того, що лише завдяки моїй доброзичливості ця найнещасніша з істот підноситься до такого блаженства, що своєю долею не помінялась би і з царем перським.”
― Еразм Роттердамський