Євгенія

“Олена простягла Фардіну та Массі папір і повернулася до вчительського столу. Після уроку, збираючи учнівські роботи, забрала в Массі виконаний простою синьою ручкою малюнок, розділений на дві частини з підписами: праворуч — для матерів світу, ліворуч — для матерів Афганістану. Праворуч мати стояла біля гарного дитячого ліжечка, над яким висів мобіль із місяцем і зірками. Ліворуч мати навколішки припадала до дитячої могили.”
― Ганна Городецька, Інклюзія

“За парканами залізничного провулка яблуні: наречені у фаті, покійниці в савані.”
― Ганна Городецька, Інклюзія

“Вона дивилася на все відсторонено. Здавалося, ніби зменшується, стає крихітною, а світ навколо розростається. Безмежне ліжко з впадинами й широчезними каньйонами, кімнати, повні темних закапелків. Вимкнені лампочки — охололі електричні сонця, навколо яких пливуть порошинки-метеорити. Олена меншала, доки перетворилася на зернинку, торкнулася дна й уві сні почала рости, розтискаючи стіни кімнати, стала більшою за дім і врешті витіснила все. Не стало нічого, тільки вона, гігантська, ніби прадавня велетка, з плоті якої з'явилися гори й рівнини, з крові — ріки, з волосся — ліси.”
― Ганна Городецька, Інклюзія

“Рано чи пізно всі розповідали про себе, хоч Олена й не запитувала, не наполягала, не тиснула. Може, саме тому, що не тиснула. Не накидалася з запитаннями про родину, зовнішність, національність. Уникала прямих і гострих, наче спиці для в'язання, коментарів у стилі Директорки. Одного вистачить, щоб дитині надовго перехотілося говорити.”
― Ганна Городецька, Інклюзія